ПРОФІЛАКТИКА ТЕРОРИЗМУ З ПОЗИЦІЙ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ

© Липкан Владимир | 19.10.2016

Проблема стратегування розвитку України ґрунтується на маніпулятивно створених і підтримуваних дихотомічних постулатах: Захід і Росія, що від самого початку поміщає Україну в пояс перманентної нестабільності, зокрема робить її вельми вразливою для терористичної активності злочинних груп і транснаціональних корпорацій.

Своєю чергою, Захід для Росії топонімічно віднесений до ворожої системи, відповідно, будь-які спроби України рухатися на Захід прирівнюють Україну до ворога, що також створює передумови для корекції алгоритму управління всередині України, не виключаючи методів тероризму, екстремізму та сепаратизму [1].

Вельми актуальними нині є наративні дослідження, в рамках яких досліджується взаємозв’язок між формуванням інформаційного продукту, певними поведінковими реакціями, формуванням світоглядних настанов і безпосередньою діяльністю. У зв’язку з цим варто відзначити праці О.Мандзюка, який уперше в рамках наукової інформаційно-правової доктрини України визначив поняття та місце аналітичного наративу в стратегічних комунікаціях, розвиває свої ідеї на рівні монографічних досліджень [2-4].

Концепцію європоцентризму та оксидентальності, що домінує в історіографії, можна сміливо інтерпретувати як послідовну крадіжку (за Дж. Гуді «Викрадення історії») Заходом здобутків інших культур, коли Європа не тільки нехтує історією решти світу, а й майбутнім світу, нав’язуючи власні поняття та періодизацію, систему цінностей і шлях розвитку.

У цьому ключі оцифрування цифрових архівів несе в собі пряму загрозу: створивши віртуальну реальність, архіви можуть виступати найпотужнішим маніпулятивним засобом управління соціальними системами.

Ба більше, саме це створює прямі передумови для поодинокого тероризму, оскільки факти фальсифікації історії в цифровій реальності стануть буденними, а більшість адептів реального світу не зможуть із цим миритися. Таким чином, бомба уповільненої дії у віртуальній реальності спрацює в реальному світі, одним із методів може виступати тероризм.

Домінування на даному етапі історичної формації західного стилю мислення та інтелектуального життя над рештою регіонів світу призводить до екстраполяції західного розуміння та інтерпретації історії на весь перебіг історичних подій. Ба більше, ця проекція накладається і на глобальну перспективу, в якій місце периферії чітко відведено незахідним країнам, зокрема й Україні. Саме тому, коли тероризм забирає жертви в Парижі, увесь світ забарвлює прапорами Франції і свої акаунти в соціальних мережах, підсвічують будівлі кольорами прапорів Франції тощо, але коли теракти відбуваються в Україні, то про це навіть ніхто не говорить.

Світ чітко поділений на касти, і подальші гомеричні спроби постійного виписування Україні нових правил «відповідності європейським стандартам» є нічим іншим як фальшшю, помноженою на свідому деградацію української самобутності та самоідентичності.

Вестернізація майбутнього, як наслідок домінування європоцентризму у світовій традиції історіописання, є тією моделлю, віртуальною реальністю, яку нам нав’язують за допомогою системи різноманітних наративів.

Збереження концепції опори на етноцентризм під час побудови національної ідентичності в епоху глобалізації видається завданням аж ніяк не тривіальним, оскільки зіткнення цивілізацій виступає органічним елементом розвитку окремих етносів, установлення домінування в тих чи інших сферах життєдіяльності, що загалом призводить до перманентної глобальної напруженості та наявності великої кількості потенційних конфліктів, зокрема й динамікою тероризму.

Відтак розвиток української нації слід інтерпретувати в контексті розвитку всього людства. Акцент необхідно зміщувати в бік того, як єдність розвитку людства проявилася в українській культурі. Як загальні механізми антитерористичної безпеки імплементовані в український безпековий простір.

Тільки така інтерпретація може не дати скотитися нашій державі в розряд failed state, оскільки загальна пов’язаність зі світовими процесами та залученість України може слугувати конструктивним імпульсом для власного розвитку. Це може слугувати потужною підмогою в дискусіях як із глобалістами, так і з представниками концепцій побудови національних держав. Одним із основних критеріїв ефективності державотворення в епоху глобалізації загроз виступає формування спільного «знаменника» цінностей і принципів антитерористичної політики, що унеможливлює різницю тлумачення терористичної діяльності залежно від стратегій розвитку кожної окремо взятої соціальної системи.

Причому цей знаменник має виступати найменшим спільним знаменником, бо кожна національна культура є доросле на тому чи іншому етнічному або національному благодатному ґрунті насіння світової культури; своєю чергою, антитерористична культура і політика, загальна історія та загальне майбутнє мають слугувати спільною інтерпретаційною матрицею для розвитку окремих національних культур і систем антитерористичної безпеки.

При цьому слід уникати коммеморативних практик, у рамках яких старе намагаються об’єднати на нових засадах. Сьогодні абсолютно згубно і деструктивно говорити про боротьбу з тероризмом, розуміючи під ним лише реакцію на вже вчинений терористичний акт.

Новий час передбачає застосування нових наукових методів, нових підходів і корелятивно одержуваних – нових результатів. У зв’язку з цим боротьба протилежностей у вигляді позитивістської та неокантіанської концепцій, номотетичного та ідеографічного знання має бути інтерпретована як динаміка пізнання й один зі шляхів виходу на наративну теорію в сучасному її розумінні, оскільки сучасна роль історика вже не зводиться до збирання фактів, а трансформується на роль морального й культурологічного ментора, відповідального, цілком зрозуміло, не за фактологічний виклад тих чи тих подій і навіть не за розповідь, а за оцінки тих чи тих подій, що відбулися і процесів.

Точно в такому самому аспекті можна говорити і про нараторів, бо сьогоднішній пояснювальний дискурс багатьох історичних подій, будучи багатоструктурно витонченим, фактично відводить узагалі від самого явища або історичного факту. Нині артикуляція проблеми обернено пропорційна її дійсному розумінню і змісту.

Нав’язувана наростаюча фрагментація знань, з одночасною дискредитацією самої ідеї синтезу, призводить до появи вузькопрофільних фахівців, які загалом узагалі мало розуміють роль своїх досліджень у глобальному світовому процесі розвитку.

Зокрема, тенденції фрагментації спостерігаються і в ключових документах щодо державної антитерористичної політики. Замість урахування наявних напрацювань зі стратегічних комунікацій [5], теорії адаптивних систем, теорії теророгенезу урядовці звужують державну антитерористичну політику лише до боротьби з тероризмом, тобто до припинення вже вчинених терористичних актів.

Україна завжди була, є і буде самобутньою країною з власною ідентичністю, зокрема й принципами профілактики тероризму, тому конструктивним мені вбачається залучення ширших кіл наукової громадськості до цієї теми, залучення фахівців із різних галузей, оскільки тероризм зачіпає всі сфери суспільних відносин, він впливає на реалізацію практично всіх національних інтересів.

Список використаної літератури:

Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. – Европейский Изобразительных искусств, Братислава, 2013. – С. 90-93 (312 с.)
Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 312 с.
Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416с.