ЦИФРОВІЗАЦІЯ ОСВІТИ — ШЛЯХ ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РАБСТВА

ЛІПКАН Володимир  Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму, м. Київ

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Цифровізація освіти — шлях до інтелектуального рабства. Теоретико-прикладні аспекти розвитку цифрової держави в Україні : матеріали ІІ всеукр. наук.-практ. конф. (м. Київ, 14 листопада 2024 р.). Київ : Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій, 2024. С. 86-92.

Ліпкан_Цифровізація

Розвиток Української Держави, збереження державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності та непорушності державних кордонів та встановлення справедливого миру — є важливими з огляду на динамічну нелінійність світу. Одним із вимірів цього розвитку виступає цифровий.

У рамках дальшого впровадження сервісних функцій до сфери публічного управління, важливим є цифровий контекст, в якому відбуваються спроби:

• переписування історії — через підробку цифрових контентів і надання безкоштовного доступу до них;
• видержавлення Української Держави — через розповсюдження фейків, пропаганди, дезінформації та іншої маніпулятивної інформації;
• умисне спотворення наукової інформації та дефрагментація наукового дискурсу — викривлення термінології, приписування не існуючих цитат, перекручування справжнього змісту із посиланням на оригінальні праці, індоктринація деструктивних наративів;
• унеможливлення повноцінного розвитку національної науки — через створення чисельних штучних та навмисних перешкод для захисту дисертацій за „неканонічними” темами авторами, що мають погляди, відмінні від тих, хто має право присуджувати науковий ступінь і фактично цензурує роботи поза рамками наукового плюралізму;
• цензура у сфері електронних баз даних — приклад: доступ до україномовної вікіпедії здійснюється через складну процедуру розміщення та рецензування статей, особами, що є модераторами, які ухвалюють остаточне рішення щодо розміщення або нерозміщення матеріалу. Їхня фаховість щодо оцінки тієї чи іншої особи, її внеску у розвиток державних процесів чи окремої сфери життя тощо є дискусійною. Тож через абсолютно суб’єктивні та упереджені вимоги чимало українських діячів у різних сферах суспільного життя не є представленими на даному важливому україномовному ресурсі;
• використання штучного інтелекту — починаючи від студентів ВНЗ, закінчуючи аналітиками у державних органах — відбувається масштабне використання генеративного штучного інтелекту.

На останньому пункті я і зупинюся в рамках даної статті.

Відповідно до Закон України „Про цифровий контент та цифрові послуги” цифрова послуга — послуга, що надає можливість споживачу створювати, обробляти, зберігати та поширювати дані у цифровій формі або отримувати доступ до таких даних, а також здійснювати будь-які інші дії з даними у цифровій формі, що були створені чи завантажені споживачем або іншими користувачами такої послуги. До цифрових послуг належать, зокрема такі, що дають змогу створювати, обробляти, отримувати доступ або зберігати дані в цифровій формі, включаючи хостинг файлів, обробку текстів або гри, які пропонуються в середовищі хмарних обчислень і соціальних мережах [1].

Отже, згенерований текст, наприклад, за допомогою ChatGPT, є цифровим контентом — даними, які створюються і надаються в цифровій формі.

Саме тут криється значна небезпека для дальшого інтелектуального розвитку нашої держави.

Наразі констатую, що в науковому середовищі почастішали випадки, коли автори, особливо молоді дослідники, пишуть статті не самостійно, а за допомогою урізноманітнених текстових цифрових помічників, генеративного штучного інтелекту, зокрема ChatGPT, тобто генерують сфальсифікований цифровий контент.

Це ставить під сумнів самостійність і державницький характер розвитку української безпекової науки, її відповідності державним інтересам і цілям Української Держави. Генератор текстів використовує специфічні мовні моделі, які можуть вивчатися в рамках комп’ютерної лінгвістики, але основна відмінність даних моделей полягає в тому, що дослідник повинен мати фахову компетенцію із prompt engineering, що уможливить правильно, чітко і конкретно, відповідно до предмета дослідження ставити та якісно формулювати інформаційні запити, завдання. Так, наприклад, я провів експеримент: більшість генераторів текстів, перекладають термін „державна безпека”, як „national security”, не розуміючи відмінності між державною та національною безпекою.

Тобто наголошу: людина має знати предмет дослідження, розбиратися в ньому, володіти відповідною методологією, якою послуговують ся в рамках тієї чи іншої предметної галузі знань, лише тоді вона зможе правильно сформулювати завдання і отримати той напрям, розвиваючи який, на базі знову ж таки власного інтелектуального розвитку, може підійти до приросту нових знань.

Штучний інтелект не може, принаймні на даному етапі, замінити людину в аспекті правильної постановки завдання, розуміння контексту і змісту явища, його темпоральність та хронотоп. Відтак ChatGPT та інші текстові генератори лише вирішують завдання, поставлені людиною, в рамках компетентності людини щодо коректності пошукових запитів.

Бездумне використання даних текстових помічників, є прямим шляхом до інтелектуального рабства, коли майбутнє покоління не зможе навіть сформулювати завдання, а буде використовувати готові тексти для своїх потреб, але врешті решт- пристосовувати свої потреби під отримані дані.

Інтелектуальна здатність до самостійного мислення, узагальнень, свідомого пошуку істини тощо за таких умов — унеможливиться.

На даному етапі у нас ще є можливість врегулювати ці питання, через принциповість дій не лише наукових керівників, а також відповідних атестаційних органів, а й передусім на рівні редакційних колегій наукових журналів, які мають перевіряти статті, що вони друкують, а не беручи гроші, безвідповідально розміщувати будь-який матеріал невідомої якості із припискою „відповідальність за надані матеріали несе автор”.

Нижче я наведу конкретні приклади таких наукових фальсифікацій як в рамках українських досліджень, так і закордонних.

Наголошу, що це з мого боку не є звинувачувальним вироком для поіменно вказаних в цій статті осіб, але слугує доказом конкретним і прямим того, що безвідповідальне застосування штучного інтелекту, в рамках тотальної цифровізації може призвести до деінтелектуалізації нашої держави, а в перспективі — до унеможливлення формування самостійної та власної геостратегії Української Держави і реалізації державної безпекової політики на засадах державотворення і гарантування державних інтересів. Країна без еліти позбавлена на власний розвиток.

Так, прикладом Т. Пікуля [2], виділяючи „парадигми дослідження національної безпеки”, безпідставно стверджує, що і Г. Гегель і Ф. Ніцше, а також навіть К. Юнг і З. Фройд досліджували національну безпеку. Це при тому, що сам термін „національна безпека” з’явився років через 200 після життя, наприклад Г. Гегеля.

Таким самим безперспективним шляхом йде і Л. Бзова, яка навіть не прочитала текст, підписаний її прізвищем після ChatGPT, а вставили до нього слова в абсурдних і невідповідних відмінках, здійснила фальсифікацію посилань, які авторкиня теж полінувалася навіть перевірити. Зокрема, поняття національної безпеки дана авторка  визначила наступним чином (дається мовою оригіналу): „Під національною безпекою вона розуміється як відносна умова колективного та індивідуального захисту членів суспільства від правдоподібних загроз їхньому виживанню та автономії. У цьому сенсі термін відноситься до життєво важливого виміру існування в сучасному контексті складних суспільств, розмежованих територіально розташованими національними державами” [3, с. 22]. До того ж, дана авторка дає посилання на неіснуюче джерело: Anderson, Benedict. Comunidades Imaginadas. São Paulo: Companhia das Letras, 2008. Адже справжнє джерело має абсолютно інші висхідні дані, було перевидано тричі, востаннє у 2006 році, а головне: в ньому немає жодного контекстуального згадування про національну безпеку [4].

Безглуздість таких тверджень є відповідальністю не лише авторкині, а й редакційної колегії, яка відповідно до вимог МОН України, зобов’язана перевіряти статті на плагіат, академічну доброчесність, а також на правильність оформлення зносок. Є ряд інших робіт, в яких спостерігається названа тенденція: бездумне та безвідповідальне використання ChatGPT [5].

Знайшов такий приклад і щодо своїх робіт.

Так, наприклад, Т. Сергієнко робить посилання на мій перший в Україні навчальний посібник „Безпекознавство”. Посилання робиться на конкретну сторінку, де, начебто, я написав, що „директивно-нормативне регулювання поведінки індивідів має здійснюватися не тільки шляхом примусу” [6, с. 93]. При цьому цитується начебто текст і вказується конкретна сторінка, але здійснена мною ретельна перевірка дозволила через можливість розміщення даного посібника в мережі інтернет у відкритому доступі [7], встановити факт наукової фальсифікації і підроблення зносок Т. Сергієнко.

Також процитую іноземне джерело, де було навмисно викривлена сутність моєї статті та думок і приписана мені, знову ж такі із посиланням на конкретні сторінки.

Так, автори із Сербії вказують, що „існують також дослідження (Lipkan & Artymyshyn, 2022), які вказують на те, що висвітлення у ЗМІ з початку початку Спеціальної військової операції та історичні факти про процес денацифікації Німеччини денацифікації Німеччини підштовхують Росію до процесу десуверенізації, а не денацифікації України” [8, с. 336].

Тобто автори свідомо перекручують та фальсифікують справжню інформацію, подану в моїй зі співавтором оригінальній статті [9]:

• у нашій статті йдеться про війну РФ проти України, а не СВО (термінологія промосковських осіб „спеціальна військова операція”, якою описують війну РФ проти Української держави) як на це, свідомо, із прямим умислом, вказують автори;
• авторами підмінюється контекст, коли приписується „протиставлення денацифікації — десуверенізації”, адже насправді в статті це описується в якості трансформаційного процесу, а не такого, що заперечує один одне;
• автори статті свідомо на навмисно уводять в дискурс поняття „нацистів”, із якими, начебто, здійснює боротьбу РФ на території України. До того ж сербські автори наводять абсурдні інсинуації та помилкові, що ґрунтуються на повній необізнаності із історією України доводи, коли стверджується, що „зміст ідеологічного конфлікту полягає у тому, що: якщо для Росії територія України – це її історична територія України є її історичною колискою, якою вона повинна керувати і захищати від нацизму і нових геополітичних обставин, то боротьба українців за суверенну, прозахідну Україну — це ще й прагнення зберегти демократичні цінності Україну – це також прагнення зберегти демократичні цінності” [8, с. 336]. При цьому автори дають абстрактне посилання на невизначене коло „західних дослідників”, які, за словами сербських авторів, начебто стверджують, що наукова громадськість Заходу заявляє про незначний обсяг нацистських елементів в цьому конфлікті, порівняно із тими масштабами та наративами, які розповсюджуються у ЗМІ РФ” (Мова оригіналу: „Осим тога, научна јавност на Западу често наводи да су нацистички елементи у овом сукобу минорни, те да су за ширење тог наратива заслужни медији који су наклоњени Русији” [8, с. 325])

Таким чином, у науковий дискурс сербські автори впроваджують, посилаючись на українські джерела, наративи про : 1) СВО; 2) нацизм (нехай і в маленькому масштабі, причому із посиланням начебто на якихось аморфних західних вчених); 3) поняття війни замінюють чи то на СОВ або на конфлікт.

Переконаний, що такі факти є непоодинокі і це не має бути залишено поза увагою компетентних органів, адже висвітлення та викривлення наукового та безпекового дискурсу в рамках матеріалів окремих авторів може впливати на формування викривленої громадської думки, внаслідок чого можуть бути сформовані умови, коли „прості люди” не будуть підтримувати політику держави щодо її підтримки України у війні проти РФ. Відтак, на науковому рівні, промосковські автори в зарубіжних країнах намагаються внести дисбаланс в безпековий дискурс, впроваджуючи хибні наративи, індоктринуючи практики наукових фальсифікацій та підробок, викривлення справжнього змісту з метою формулювання вигідних бенефіціарам псевдонаукових висновків.

Тож констатую.

Нині мною встановлено безвідповідальне застосування генеративного штучного інтелекту для написання наукових статей із безпекової тематики. Дані статті позбавлені авторського аналізу, авторського дослідження сучасного явища та тенденцій його розвитку, вони не є просякнуті державницьким мисленням та ідеями української державності.

У переважній більшості випадків автори не здійснюють редагування отриманого „мертвого” штучного тексту і підписують його своїм прізвищем.

Внаслідок особливостей генерування текстів штучним інтелектом, кожного разу він обробляє певні бази даних і генерує, як це подається авторами-розробниками, „унікальний і неповторний текст”, через що автора, який його використав і підписав своїм прізвищем, складно звинуватити в академічній недоброчесності і встановити факт плагіату. Однак даний цифровий контент фактично формує умови для ерозії наукового стилю, і ґрунтується на чисельних фактах наукової фальсифікації, відповідальність за яку має бути покладено на особу, що підписана автором даних текстів. Тож відповідно до букви закону особа не є відповідальною, але згідно з Духом Закону — особа несе повну відповідальність за публікацію такого матеріалу.

Нагадаю і те, що за даними американських аналітиків, значна кількість бюлетенів на виборах Президента США, що відбулися 5 листопада 2024 року, була зіпсована через відсутність навиків писемної мови у покоління зумерів. За 20 років майбутні покоління вже не вмітимуть писати.

Відтак, моделюючи ситуацію із безвідповідальним ставленням і використанням штучного інтелекту для генерування текстів для будь-яких завдань (починаючи від рефератів, завершуючи дисертаціями та аналітичними довідками посадових органів державної влади) серед українства я прогнозую:

подальша неконтрольована цифровізація освіти в Україні — шлях для інтелектуального рабства.

У рамках концепції десуверенізації, також можна стверджувати і про такий вектор, як цифрова дегуманізація — позбавлення людини її людського єства через домінування в усіх процесах життєдіяльності використання технологій штучного інтелекту.

Тож маємо створити всі умови, щоб наші діти розвивали власні здатності до мислення, власний запитливий розум, врешті-решт, власну людську ідентичність (human identity) у цифровому вимірі — стійке усвідомлення особою належності до людини-розумної, як самобутньої інтелектуальної і самодостатньої істоти, об’єднаної назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних та ментальних та інших цінностей, рідною мовою, народними традиціями.

Список використаних джерел:

1. Про цифровий контент та цифрові послуги : Закон України. Відомості Верховної Ради (ВВР). 2023. № 90, ст. 345.
2. Пікуля Т. О. Феномен національної безпеки в історії політико-правового дискурсу та сучасній правовій доктрині. SWorldJournal. Issue 25 / Part 3. С. 93-99. https://www.sworldjournal.com/index.php/swj/article/view/swj25-00-014.; DOI:10.30888/2663-712.2024-25-00-014.
3. Бзова Л. Г. Національна безпека і оборона: аналіз основних понять. Національна безпека як конституційна цінність: сучасні виклики. Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (22 червня 2023 р., Україна) / редкол.: Т. М. Слінько та ін. – Харків: 2023. С. 22-24.
4. Anderson, Benedict Comunidades imaginadas. Reflexiones sobre el origen y la difusión del nacionalismo / Benedict Anderson ; trad. de Eduardo L. Suárez. — México : FCE, 1993. 320 p.; 17 x 11 cm — (Colee. Popular ; 498) (Primera edición en inglés, 1983 Segunda edición en inglés, 1991 Primera edición en español, 1993 Tercera reimpresión, 2006).
5. Висоцький О. Політична безпека держави в умовах нестабільності міжнародно-політичного середовища. Грані. 2021. № 24(1). С. 13-23.; DOI: 10.15421/172110.
6. Сергієнко Т. І. Європейський досвід формування системи економічної безпеки. Інтеграція освіти, науки і бізнесу : монографія. Том 11 / за ред. А. В. Череп. Запоріжжя : Видавничий дім «Гельветика», 2022. С. 91-97.
7. Ліпкан В. А. Безпекознавство : навчальний посібник. Київ : Вид-во Європ. ун-ту, 2003. 208 с. ; https://doi.org/10.36059/966-7942-84-8.
8. Војислав С. Тодоровић, Ратко Љ. Љубојевић, Јелена В. Радовић Стојановић Појaм денацификације у српским штампаним медијима 2022–2023. године. Социолошки преглед, vol. LVIII (2024), nо. 3, стр. 320–345. ; doi: 10.5937/socpreg58-50126.
9. Lipkan, V. & Artymyshyn, P. (2022). The Concept of “Denazification” in the Context of the Information Component of the Modern Russian-Ukrainian War. Skhidnoievropeiskyi Istorychnyi Visnyk [East European Historical Bulletin], 25, 227–236. ; DOI : https://doi.org/10.24919/2519-058X.25.269561