Нова системна монографія доктора юридичних наук Ліпкана В.А. : Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні (2015 р.)

Сталою традицією на власні уродини 29 жовтня 2015 року є випуск монографії: черговий етап результативного осмислення суттєвого наукової проблеми.

Ця монографія є найбільш методологічною, оскільки мені з моїми співавторками вдалося розглянути передусім методологічні питання, яким останнім часом в рамках вітчизняних наукових досліджень приділяється замало уваги.

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам розвитку інформаційного суспільства в Україні. У роботі визначено такі поняття: „державна інформаційна політика”, „інформаційне суспільство”, „інформаційна ідентичність”, „інформаційні інтереси”, „інформаційна ідеологія”, „безпека інформаційного суспільства”, „загрози інформаційному суспільству”, „гібридна війна”, „інформаційний простір”, „інформаційна глобалізація”, „інформаційна культура”, „інформаційний порядок”, „інформаційний потенціал держави”, „інформаційні ресурси”, „інформаційний суверенітет” та ін. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють розвиток інформаційного суспільства та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи значну кількість аспектів, пов’язаних із розвитком інформаційного суспільства в Україні, у монографії подано правову модель інформаційного суспільства; виділено перспективні напрями правового регулювання інформаційних правовідносин та запропоновано класифікацію загроз інформаційному суспільству. Акцентовано увагу на питанні розроблення моральної парадигми інформаційного суспільства, положеннях щодо правового регулювання міжнародного інформаційного порядку, а також окресленні причин утворення інформаційних маргіналів.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Для цитування:

Ліпкан В. А., Сопілко І. М., Кір’ян В. О. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : монографія  ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. 664 с.  DOI https://doi.org/10.36059/978-966-2439-52-6

Висновки

У монографії наведено теоретичне узагальнення й нове розв’язання наукового завдання щодо правових засад розвитку інформаційного суспільства й методологічних засад формування неопарадигми державної інформаційної політики України. Авторами сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення окреслених проблем.

1. Визначено рівень наукових досліджень теми правового регулювання розвитку інформаційного суспільства в Україні. Подано алгоритм формування інформаціологічної парадигми, складові елементи якого мають такий вигляд: наукова еліта, що творить інформаціологічну парадигму: інформаціологія, інформаційне право, інформаційна безпека; освітянська еліта — транслятор інформаціологічних знань: навчальні дисципліни з інформаціологічної тематики, що мають бути закріплені для викладання як обов’язкові в усіх ВНЗ гуманітарного профілю; управлінська еліта — після отриманих знань на другому рівні, на підставі верифікації парадигм, розроблених на першому рівні, впроваджує її у практичну інформаційну діяльність. Результатом проведених досліджень також стала аргументація позиції стосовно детермінації періодизації парадигм інформаційного суспільства трансформацією знань.
2. Надано правовий вимір концепцій інформаційного суспільства. Домінування політологічних досліджень призводить до вихолощування правової складової, знецінення інформаційного права, хоча, завдячуючи їй, інформаційне суспільство набуває власної системності, що його надає право як найбільш ефективний регулятор суспільних відносин. Віртуалізація глобального інформаційного простору фактично створює умови для заміщення інформаційного права, створеного в реальних умовах у контексті реалізації державної інформаційної політики, на норми поведінки в Інтернеті, які здебільшого ґрунтуються на новій кіберкультурі і по суті є соціально-інформаційними, деонтологічними, але не правовими. Аргументовано необхідність вироблення не лише основ державної інформаційної політики, а й формування системи правового регулювання інформаційних відносин у сфері розвитку інформаційного суспільства.
3. Сформульовано поняття інформаційного суспільства та виділено основні його ознаки. У вузькому розумінні: інформаційне суспільство — суспільство, де виробництво, споживання та розповсюдження інформації засновані на використанні інформаційного ресурсу як фактора підвищення ефективності суспільного виробництва. У широкому розумінні інформаційне суспільство — складова громадянського суспільства, що функціонує в рамках єдиного інформаційно-комунікаційного простору, в якому домінують нові технологічні уклади, котрі базуються на масовому використанні перспективних інформаційних технологій, засобів комп’ютерної техніки і телекомунікацій; створено якісно новий розвинений ринок знань та інформації як визначальних чинників виробництва, що характеризується сформованістю умов для трансформації інформаційних ресурсів суспільства у реальні ресурси соціально-економічного розвитку, а також фактичного задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах і послугах; кардинально зростає роль інформаційно-комунікаційної інфраструктури; умовою успішного становлення особистості стає інформаційна грамотність, підвищується рівень освіти, науково-технічного та інформаційного розвитку за рахунок кардинального розширення можливостей систем інформаційного обміну на їх взаємопроникнення одна в одну, підвищення ролі кваліфікації, професіоналізму, здібностей до творчого опрацювання інформації як найважливіших характеристик послуг праці; створено систему державних гарантій, передусім правових та безпекових, реалізації інформаційних прав і свобод людини, зокрема прав на безпечне вільне отримання, розповсюдження та використання інформації.
4. Зʼясовано філософські детермінанти розвитку інформаційного суспільства та визначено, що інформаційне суспільство — це співіснування двох світів: звичного фізичного та віртуального, створеного людиною, що існує у штучному комп’ютерному середовищі. Підкреслено, що віртуальна реальність набуває ознак особливого соціального феномена і здійснює помітний вплив на світ фізичний, стає особливим соціокультурним механізмом.

Визначено матрицю інформаційної реальності у РІС, яка складається з: 1) первинних фундаментальних сутностей, які визначають організаційну першооснову матеріальної субстанції у Всесвіті та на Землі (фундаментальні фізичні закони природи, інформаційні коди атомів, молекул, їх частин, програми саморегуляції неживої природи тощо); 2) вторинних інформаційних сутностей, які виникають як результат саморегуляції природи (генетичні програми (геном), що визначають самоорганізацію живих організмів, біологічних видів, зв’язки, що визначають функціонування біологічних співтовариств, екосистем); 3) інформаційних сутностей, що є результатом розвитку живої природи (інформаційний код мозку людини, нервові відчуття живих організмів, інтелект людини та вищих тварин, суспільні сутності тощо); 4) інформаційних продуктів інтелекту та суспільства (емоції мови, мотивація, знання, образи, плани, технології, здібності та вміння виконувати роботу, соціальні цінності та закони, правила тощо); 5) вторинних інформаційних продуктів інтелекту та суспільства (генетична інформація від створених людиною біологічних видів, інформаційна продукція, створена за допомогою комп’ютерних програм, штучні системи, що самоорганізуються тощо); 6) продуктів діяльності систем, що самоорганізуються.

Узагальнено інформаційні інтереси як субстрат інформаційного суспільства. Під інформаційними інтересами пропонується розуміти: результат усвідомлення цінності інформаційних потреб, усвідомлений вибір інформаційних цінностей, які зумовлені ідеалом розвитку держави з високорозвиненим у ньому інформаційним суспільством, метою та ідеєю прогресивного розвитку інформаційного суспільства та забезпечують умови й засоби їх безпечного задоволення та стабільної реалізації у рамках даного суспільства за умов збереження провідної ролі держави в цих процесах. Обґрунтовано позиції щодо необхідності формування нового класу суспільства — інформаційної інтелігенції, яка має стати продуцентом інформаційної ідеології. Виділено основні її завдання. Резюмується, що майбутнє процвітання держави безпосередньо пов’язано із керованістю нею процесами розвитку інформаційного суспільства всередині країни. Визначено, що формування в Україні інформаційного суспільства має на меті сприяти трансформації нашої держави до інформаційної, удосконалити державне управління з метою подальшого розвитку національної держави й реалізації людиноцентристської ідеології, підвищення рівня реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина, а не заміни державного апарату і механізму національного правового регулювання, їх дискредитування, пропонуючи взамін „ефективні” наднаціональні структури управління  та масовані пакети імплементаційного законодавства, яке на враховує національних інтересів та потреб української спільноти і розвитку інформаційного простору.

5. Запропоновано складові елементи алгоритму державної інформаційної політики: 1) виявлення та усвідомлення інформаційних потреб; 2) формування на основі усвідомлених інформаційних потреб системи інформаційних інтересів; 3) класифікація інформаційних інтересів; 4) оцінка сил, можливостей та ресурсів країни щодо реалізації інформаційних інтересів; 5) виявлення інформаційних інтересів інших країн та їх співставлення із інформаційними інтересами України з метою встановлення конфронтаційних та компромісних інтересів; 6) розрахунок рівня конфронтаційності інтересів, моделі стратегічних ризиків для реалізації інформаційних інтересів, виявлення ступеню впливу та співвідношення сил, що стоять за цими інтересами; 7) внаслідок реалізації вищезазначених етапів формуються коло тих інтересів, які можуть бути реально забезпечені для реалізації на даному етапі історичного розвитку інформаційному суспільстві; 8) завершальним етапом виступає формування ДІП, де визначаються цілі реалізації інформаційних інтересів, ставляться конкретні завдання, зважаючи на наявні ресурси, а також можливий розклад сил, який може бути сформовано внаслідок виконання певних завдань.
6. З’ясовано правову природу загроз в інформаційному суспільству. Визначено, що формування надійних механізмів і встановлення контролю за розвитком інформаційного суспільства — безальтернативний шлях збереження інституту держави та взагалі інституціональної складової і гарантування захисту законних інтересів, прав і свобод людини і громадянина. Здійснено класифікацію підходів до поняття загроз інформаційному суспільству, надано класифікацію загроз інформаційному суспільству та визначено джерела їх формування.

Детерміновано гібридну війну як загрозу розвитку інформаційного суспільства. Подано визначення гібридної війни як цілеспрямованого процесу встановлення зовнішнього управління альфасуб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

7. Запропоновано теоретичний алгоритм моделі пізнання інформаційної політики, яка має складатися із таких елементів: інформаційна феноменологія; інформаційна гносеологія; інформаційна онтологія; інформаційна аксіологія.
8. Визначено феноменологічні засади державної інформаційної політики: інформаційними феноменами виступають складові інформаційної політики, сфери інформаційної діяльності, сфери розвитку інформаційного суспільства, сфери окресленої вище тріади, інші інформаційні категорії. Отже, одним із важливих наукових завдань постає їх дослідження з використанням феноменологічного методу. Нині в Україні на даний клас питань екстраполюється негативна тенденція щодо ґрунтовності дослідження питань інформаційної феноменології, тому думки, викладені у цій розвідці, життєдайний поштовх, щоб розпочати дискусію щодо застосування даного методу при дослідженні ДІП. Зміна уявлень про інформаційну політику та її призначення, способи, методи та засоби її реалізації в умовах гіпертрофованого розвитку та неконтрольованого впровадження інформаційної глобалізації майже в усі сфери життєдіяльності, в сучасну практику державотворення суверенних держав, а також формування кіберкомунікативного континууму значною мірою визначається виходом на нові світоглядні горизонти, до іншої — кіберментальності, цифрового світорозуміння та світосприйняття не лише інформаційної, а й повсякденної дійсності та нового розуміння людиною себе самої, передусім, як homo informaticus, відповідно до антропологічних засад і впровадження концепції людиноцентризму до практики інформаційної політики.
9. Сформульовано засади інформаційної гносеології. Провідною ідеєю інформаційної гносеології виступає пізнавальне ставлення до чинної інформаційної політики, спроба теоретичного (філолофсько-правового, наукового) осмислення її об’єктивної правової природи, з’ясування її ролі та призначення, наближення до осягнення її істини та правових засобів її регулювання. Цей шлях пізнання, як переконливо свідчать дослідження українських вчених, приводить до вихідної гносеологічної схеми у сфері теоретичного розуміння і вивчення права. Визначено засади обумовленості звернення до теми формування інформаційної гносеології, окремо продемонстровано застосування методології системного, діяльнісного та праксеологічного підходів до вивчення феномена державної інформаційної політики. Уперше застосовано теорію справедливості Дж. Ролза до формування правових засад державної інформаційної політики.
10. Виявлено онтологічні засади державної інформаційної політики. В контексті сучасного інформаційного творення інформаційна онтологія виступає вченням про державну інформаційну політику на відміну від недержавної політики, що здійснюють недержавні інституції різного рівня. В рамках інформаційної онтології доцільно відмовитись як від спроб раціоналістичної ідеалізації ДІП через зв’язування її однобічно і беззастережно з якою-небудь „абстрактною” ідеєю (інформаційної свободи, інформаційної справедливості, інформаційного компромісу, інформаційної симетрії, інформаційного балансу, розумного балансу інтересів особи, суспільства, держави, транснаціональних корпорацій тощо), так і від редукціоністського підходу, в рамках якого ДІП визначатиметься лише як політика, що розробляється державою, проводиться державою і фактично здійснюється лише для держави і в ім’я процвітання та реалізації інтересів винятково держави.
11. Розроблено засади інформаційної аксіології. Доведено, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ ДІП має свої аксіологічні коріння. Несформованість системи національних цінностей, у тому числі інформаційних, дефрагментація холістичної методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців, особливо у сфері інформаційної політики, інформаційної акмеології та інформаційно-комунікаційних технологій, високих та нанотехнологій, фахівців з е-майбутнього тощо — стали наслідком глобальної інформатизації і пропагування панування споживацького способу життя. Ментальна та світоглядна деградація як у засобах реалізації державної інформаційної політики, так і в методології її дослідження стали відлунням методологічної кризи досліджень в інформаційній сфері. Недостатня розробленість даних питань може призвести до спонтанного, неконтрольованого розвитку інформаційного суспільства та формування нових класів загроз інтересам особи, суспільства та держави, нездатності державної інформаційної політики сформувати надійні механізми гарантування законних інформаційних прав та інтересів.

Однією з успішних умов виходу з цієї кризи є звернення наукової уваги на теоретичні питання формування методології інформаційної політики, всередині якої доцільно розглядати такі компоненти, як: аксіологія, праксеологія, гносеологія, онтологія та епістемологія. Дана система здатна надати новий поштовх теоретичним роботам із інформаційного права і сприяти не лише удосконаленню інструментарію пізнання об’єктивної дійсності, а й формувати конкретні пропозиції щодо реалізації державної інформаційної політики.

Резюмовано про необхідність реорганізації з подальшою реструктуризацією і модернізацією усіх складових державної інформаційної політики на засадах системного поєднання інформаційної аксіології, інформаційної гносеології та інформаційної методології, інформаційної феноменології.

12. Констатовано, що критерієм державної інформаційної політики мають виступати національні інформаційні інтереси, які являють собою ті цінності (форма), які і визначають зміст існування Української нації та держави.

Здійснюючи вибір, оцінку тих чи інших подій, суб’єкт управління чітко визначає систему та ієрархію цінностей, тобто чинить процес пріоритезації, оскільки пріоритетні національні інформаційні інтереси у своїй єдності і утворюють ті цінності, які на даному історичному етапі розвитку держава воліє максимально ефективно реалізувати, і вважливими елементом даного процесу виступає державна інформаційна політика.

Інформаційна аксіологія надає можливість не лише щодо визначення тих чи інших цінностей, а й щодо визначення безпосередньо механізму формування пріоритетності та ієрархічності інформаційних інтересів. Внаслідок застосування наукової методології даний механізм набуде ознак уніфікованості, що сприятиме формуванню пріоритетних інформаційних інтересів на єдиній методологічній основі, а в цілому закладе фундамент до системного оновлення інформаційного законодавства і приведення його у логічну відповідність до потреб українського суспільства. Інформаційна аксіологія надає можливість щодо визначення чітких критеріїв формування цінностей, і таким чином закладає фундамент для побудови об’єктивно ефективної системи законодавства у даній сфері.

13. Запропоновано розглядати державну інформаційну політику у трьох вимірах (ґрунтуючись на інформаційній аксіології): 1) нормативна політика — ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики є чітко визначеними в чинному інформаційному законодавстві України; 2) реальна політика — державна інформаційна політика, як вона втілюється в реальному житті; 3) ідеальна політика — еталонна модель державної інформаційної політики, заснована на інформаційній аксіології.

Відповідно до аксіологічного підходу визначено поняття державної інформаційної політики — як діяльності уповноважених органів державної влади й управління, інститутів громадянського суспільства, яка визначає цілі, функції, принципи, пріоритети, що ґрунтуються на цінностях української нації, інформаційної політики, методи і засоби їх забезпечення.

Висновується, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ ДІП має свої аксіологічні коріння. Несформованість системи національних цінностей, у тому числі інформаційних, дефрагментація цілісної методології та нехтування деонтологічними засадами підготовки сучасних фахівців, особливо у сфері інформаційної політики та інформаційно-комунікаційних технологій, високих та нанотехнологій, фахівців з е-майбутнього тощо стали наслідком глобальної інформатизації і пропагування панування споживацького стилю та способу життя. Ментальна та світоглядна деградація як у засобах реалізації державної інформаційної політики, так і в методології її дослідження стали загальним відлунням методологічної кризи досліджень в інформаційній сфері. Недостатня розробленість даних питань може призвести до спонтанного, неконтрольованого розвитку інформаційного суспільства, кіберментальності та кіберкультури, формування нових класів загроз інтересам особи, суспільства та держави, нездатності державної інформаційної політики сформувати надійні правові механізми гарантування законних інформаційних прав та інтересів.

14. Визначено стан правового регулювання розвитку інформаційного суспільства в Україні. Фактичний підхід, котрий презентований текстуально в законодавчих актах щодо формального опису загроз, є некоректним, оскільки поняття, що описують інформаційне суспільство, мають досліджуватися у взаємному зв’язку, має бути враховано їхній вплив один на одне, а також досліджено системний вплив внаслідок їхньої операціоналізації.

Текстуально законодавство представлено здебільшого актами, в яких визначаються засади РІС, натомість не врегульовано конкретних питань щодо розвитку окремих інститутів інформаційного суспільства: е-уряду, е-медицини, е-освіти, е-комерції, е-науки, е-культури тощо. Перші спроби розв’язання цих проблем здійснено в Стратегії РІС, натомість здійснений нами аналіз положень даного документа надає можливість стверджувати про необхідність якісного удосконалення даного документа.

Здійснений аналіз  правового регулювання РІС в Україні, а також НПА, що опосередковано впливають на даний процес, уможливлює висновувати: значний масив логічних та методологічних помилок унеможливлює ефективність правового регулювання розвитку інформаційного суспільства, передбачаючи можливість тільки вибіркового державного впливу на рівні правових тактико-стратегічних заходів. Відтак кожна національна ініціатива не має чітких кордонів та сфер відповідальності, заходи, що передбачаються, часто або дублюють один одного в рамках різних ініціатив, або суперечать один одному.

15. Узагальнено міжнародно-правовий досвід розвитку інформаційного суспільства. Виокремлено чотири моделі управління інформаційним суспільством: західну модель управління ІС (до цієї моделі віднесено американо-англійську та європейську моделі); азійську модель управління ІС (країни Азійсько-Тихоокеанського регіону); індійську модель управління ІС та африканську модель управління ІС.

Аналіз досвіду таких країн, як: Фінляндія,  Бельгія, Данія, Нідерланди, Швеція, Франція, Велика Британія, Німеччина, Канада, США, Китай, Південна Корея, Сінгапур, Японія, а також Литва, Угорщина, Чехія та Польща уможливив запропонувати наступні перспективні напрями розвитку інформаційного суспільства в Україні: розроблення прогнозних та індикативних моделей РІС в Україні з урахуванням багатоманітності та багатоальтернативності шляхів розвитку, спираючись на теорію динамічних систем, системний аналіз та синергетику; організація міжвідомчої цифрової взаємодії у сфері розвитку інформаційного суспільства для реалізації принципу „єдиного вікна”; модернізація державних послуг: активна пропаганда політики підготовки посадових осіб у сфері інформаційно-комунікаційних технологій для оптимальної організації роботи та модернізації методів; урахування знань із інформаційно-комунікаційних технологій під час прийняття на державну службу; відповідна модернізація вітчизняних мереж; перманентний моніторинг потреб користувачів шляхом створення в усій країні консалтингових центрів, побудованих за принципом он-лайн форумів, адаптація і спрощення адміністративних послуг та в контексті дальшого впровадження концепції е-урядування; впровадження інтегрованої системи „Електронний Уряд”, а також реалізація набутого досвіду під час впровадження пілотних проектів у сфері е-урядування, зокрема таких, як: „Електронне міністерство”, „Електронний регіон”, „Електронне місто”, „Електронне село”; заохочення формування мережного етикету, формування Кодексу та деонтологічних засад розвитку інформаційного суспільства; кардинальний якісний розвиток правового регулювання розвитку інформаційного суспільства;  раціоналізація державного фінансування у сфері розвитку інформаційного суспільства; інноваційний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій та впровадження мультиплікаційних проектів електронної адміністрації.

16. Здійснено критичний аналіз Стратегії розвитку інформаційного суспільства, а також запропоновано правову модель розвитку інформаційного суспільства, складовими елементами якої є: Стратегія розвитку інформаційного суспільства; Стратегія кібербезпеки інформаційного суспільства, Стратегія е-урядування, Стратегія розвитку телекомунікацій.
17. Визначено напрями удосконалення розвитку інформаційного суспільства в Україні. Виділено два основні підходи до формування напрямів державної інформаційної політики щодо розвитку інформаційного суспільства: 1) консервативний — згідно з яким розвиток інформаційного суспільства відбувається за такими моделями розвитку, що вже пройшли західні суспільства; 2) революційний — Україна має віднайти власну модель розвитку інформаційного суспільства, ґрунтуючись на власних національних інформаційних інтересах, зберігаючи власні традиції розвитку інформаціологічної науки, культурної та національної самоідентичності. Ми відстоюємо саме другу позицію, оскільки етнонаціональна ідентичність як атрибут української історичної держави за умов її активізації, а не постійного гноблення та інформаційного пригнічення, має трансформуватися на життєдайне джерело формування громадянської політичної ідентичності „європейця”.
18. Запропоновано теоретичну модель інформаційної ідентичності, яка являє собою найвищу форму філософсько-антропологічної репрезентації інформаційно-правового знання, що надає ідеалізоване уявлення про сутність, епістемологічний зміст, цілеспрямованість розвитку інформаційної цивілізації, дозволяє пояснювати, ретробачити і передбачати хід, послідовність і тренди її розвитку. Інформаційна ідентичність слугує своєрідним інформаційним збереженням, що співвідноситься із інформаційною симетрією. З позицій симетрії, яка за даного випадку реконструкції може розглядатися методом структурних досліджень, інформаційну ідентичність можна розглядати як особливого роду єдність збереження і зміни.

Українська інформаційна ідентичність, крім того, повинна мати й загальноцивілізаційну ментальність — її співвіднесення із сучасною інформаційною епохою, інформаційними цінностями, інформаційним розмаїттям світу. Важливість цього зв’язку полягає у потребі включення українського інформаційного простору у світові процеси інформаційної глобалізації, у систему взаємовигідних міжнародних інформаційних відносин.

Інформаційна ідентичність — ототожнення себе як складової інформаційного суспільства, її символами, інформаційними цінностями, історією, геоінформаційним простором, інформаційною культурою, державними та правовими інституціями, інформаційними інтересами. Причому йдеться про прийняття цієї ідентичності не лише на суто раціональному рівні як необхідний атрибут інформаційного суспільства, а й на емоційному, семантико-міфологічному.

Когнітивний потенціал концепту „інформаційна ідентичність” надає можливість увиразнено виокремлювати різні ракурси наукового аналізу: конкретні дослідження інформаційних трансформаційних змін, теоретичні узагальнення, філософська рефлексія — становлять багатомірну та багатоваріантну панораму базових сучасних трендів інформаційного розвитку.

Під інформаційною ідентичністю також можна розуміти певну усталеність індивідуальних, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів, їх самототожність в інформаційній сфері. Ядром інформаційної ідентичності виступають людські комунікації в рамках нових трендів інформаційної культури. Основним засобом збереження інформаційної ідентичності виступає діалог інформаційних суспільств, транзитивність та транспарентність інформаційних культур. Плюралізація ідентичностей зумовлює дискурсивне нагромадження концептів „ідентичностей”, натомість, на наш погляд, стає відлунням наукового плюралізму і спонукає до подальших наукових розвідок.

Визначальною умовою формування інформаційної ідентичності є позитивне сприйняття громадянами інформаційного суспільства, процесів інформатизації, інформаційної демократії, концепції електронного урядування, електронної освіти, культури, медицини тощо, визнання ефективною інформаційної взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства, сприйняття за позитив інформаційної глобалізації.

Операціоналізація концепції інформаційної ідентичності має знайти своє відображення в удосконаленні вітчизняного інформаційного законодавства.