Цвіт_Яблуні_2

© Володимир Ліпкан

27.11.2022

за мотивами глибоко імпресіоністичного етюду українського письменника Михайла Коцюбинського „Цвіт Яблуні”.

Опис психологічного стану Батька

Я з жахом вдивляюсь у ту боротьбу

Приспавсь я потрохи, напевно піду…

Мені дуже лячно все це відчувати

Я бачу доньку, здатну Душу віддати.

 

Морозить мене, мурашки полохтілі

Розлазяться тілом, мов дика юрба,

Щелепи трясуться, немов скаженілі,

І чую я гомін: похмура клятьба.

 

Гризе мене горе: дитину втрачаю,

А що з цим робити, я навіть не знаю!

Загублені радість, кохання, життя

Мені одиноко, в очах вже сльоза.

Образ дружини очима чоловіка

Я бачу сю стурбовану і зниклу жінку:

Неремстиво товчеться влітку, взимку

Слід заспаних очей лишив на самоті,

Лишаючи її саму на стиглій видноті.

 

Вона покірливо товчеться по ночах,

Вся втома бачна в заспаних блідих очах.

Дзвенить відро залізною дужкою

Життя озвалось, відволікшись від покою.

 

А смерть сичить, чекаючи на долю,

Прийшла зненацька і зове з собою.

Життя, нехай і сковане вогнем

Боротись буде навіть із мечем!

 

Філософські роздуми батька

Зненацька щось і грюкнуло дверима,

Ногами хтось полопотів босими…

Спитав себе: Це що, кінець,

То справді був життя вінець?

 

Допоки чую звук її дихання,

Прикований і маючи плекання:

Я знаю, що жива моя дитина

І не настала ще лиха година.

 

Пропали блиски й різні тіні,

Усі заціпеніли, потемніли.

Нема вогню яскравих нот,

Зникає блиск усіх чеснот.

 

Я з жахом вдивляюсь на цю боротьбу:

Ніколи той сенс не пойму, не прийму!

Тож світла життя нехай не згасає

Смертельне, пекельне — воно геть зникає!

 

Волочу згублено струдженими ногами

Поміж сірими, скудними меблями,

А тінь непогамовно, шепотно крокує

Напевно теж, шерепо, за життям чатує.

 

А в голові снують важкі думки:

Кого любив весь час я залюбки?

Чи радість я пізнав, любові сентименти

Якісь життєві кольорові компліменти?

 

Образ годинника

Як ніж гільйотини годинник пробив,

Ба більше скажу вам, ледь серце спинив.

Тож думку для себе почав формувати:

Годинники вимкніть, їх слід зупиняти.

 

Коли щохвилини чекаєш на лихо,

У хаті має бути дуже тихо.

Душа напружена немов струна:

Бо новина про смерть — завжди сумна.

З часами я відчуваю люту чуткість:

Я бачу невидиме, світу гнучкість.

Я серце інакше своє відчуваю

А як зазирнув, то не вияв жалю.

 

Образ лікаря

Із марним сподіванням, хитким упованням

Дивився в очі лікарю з одним благанням:

Щоб врятував єдиную мою дитину

І не лишив на самоті в лиху годину.

 

І сповненим благанням поглядом надії

Дивився в очі лікаря: життя стихії

А Він промовисто і ввічливо мовчав,

Плекання на життя потрохи забирав.

 

Образ матері

Гарячі, темні од нічниць й тривоги,

Блискучі, справжні, щирі і вологі.

Вимолює життя у лікаря очами,

Хай і не спиться їй тривожними ночами.

 

Як невсипуща, невгамовна господиня,

Така дбайлива, ніжна, лагідна твердиня.

І непохитна, беручка і дружня,

Все виглядало в ній потужно.

 

Волосся чорне, туго зв’язане жмутом,

Таке м’яке і тепле, наче хатнє молоко.

Тепло грудей од запашного молодого тіла

У жінці любій геть усе красиво.

 

 

Діалог із життям, факт прийняття смерті як даності, яку не може змінити герой

„Се підло, безглуздо, — вигукув я, —

Насильство, неволя — то є катівня!”.

„Закон се природи”, — із заду виразно.

„А я не приймаю той смерті відразу!”

 

Щелепи від ненависті аж зводить:

Моя дитино в інший світ відходить.

Я лихословлю, світ на чим стоїть,

А хтось в цей час „закон природи” гомонить?

Від люті піт чоло вмиває

Життя живе, воно ніколи не вмирає.

Життя дається нам для радостей й кохання

Немає права смерть на спокушання.

 

Чи є в світі сила, що можна вблагати?

Чи можна життя більш тривало тримати?

Щоб очі дітей до батьків посміхались,

Щоб щастя і радість разом уживались!

 

Крик матері

 

Раптово чутно дикий, неозорий крик:

Крик матері, ні з чим він незрівнянний.

І сльози на очах, як міріади крихт

І світ стемнілий і ніким неосіянний.

 

Зомлілі ноги наче колобками

Кудись несуть мене наверх.

Біжу, а подумки, думками

То крик мене у ниць поверг.

 

Я мчусь наосліп, все перекидаю,

Про себе Бога я лишень благаю:

Врятуй Доньку мою, Творець,

ЖИТТЯ їй дай, а не кінець!

 

Сполохана зненацьким стогоном,

Зжурбилась вмить вона.

І донечка спокійним спомином,

В світ інший відійшла…

 

Після смерті дитини

Дружину лагідно я обнімаю,

Втишую, говорю якісь слова.

І розумію: щиросердно я кохаю,

Вона у мене лиш одна така.

 

Я бачу все виразно незвичайно,

Як у горячці я блідий, все неохайно,

І очі не змигнуть мої сухі,

Неначе хто в оправу вставив рогові.

 

В подвійному ліжку, на білих ряднах,

Лежить кришенятко моє посиніле.

А очі вже стомлені, сльози в очах,

Уже не течуть бо вони скрижаніли.

 

Мій мозок жадібно волає про пощаду,

Він силиться надати хоч бодай пораду.

Крізь спечені вуста і слабий свист грудей

Донька моя вліта, відходить від людей.

 

Як калатало поступово замовкає,

Так свист глухий з грудей зникає.

Годинник відлік непохитно зупиняє

У хаті вщерть моїй смеркає.

 

І знову тихо, я колись давно було.

Було життя яскраве — вже спливло.

Пропали кольори, виразність і буття,

Доньки моя влетіла, немає вороття.

 

Ранок, спогади

І не сміливо світло раннього світанку,

Що обійняло сіру хату, наостанку

Забуті на столі, незгашені свічки

Кидають мертві тони в лице моїй доньки.

 

Дивлюсь на неї, щоб нічого не забути:

Ні тих ребер, рухливо піднімаючих рядно,

Ні тих кучерів порозсипаних подушкой,

Ні теплий запах тіла холодіючого, все одно…

Не можу втямити я мить прощєння:

Не можу усвідомити останній шлях.

Немов письменника то є натхнення

Прожерливо картину сичуючи враз.

Свідомість цього ранить серце,

Воно його журбой жалить.

А смерть шукає тут джерельце

Її не пустимо й на мить!

Опис ранку біля яблуні

Сонце вже стало й повітря золотить,

Так тепло і радісно пісню заводить.

Птахи легковажно у небі літають

Крилами кохання вони розмовляють.

 

Цвіт яблуні я машинально зірвав

І до лиця квітку щастя собі прикладав:

Холодна, волога — це все од роси,

Чудова миттєвість, прозорість сльози.

Рожеві платочки від дотику тихо

Обсипались вщерть.. тож було мені лихо.

Вони поступово додолу впадали:

Хіба чи не так мою Квітку забрали?

 

Що не змогла зробить картина горя

Вчинили те природи зорі.

Полегкості сльоза скрапнула по землі

Уже не плачу я. То яблуні квітки.

 

Співставлення образів коханої живої дитини і мертвої

Я не забуду щастя дотику до шовкових кучерів,

Ніколи не забуду закуточків всіх її душі.

Дивлюсь крізь її сині очі у глибинне небо,

Такі мрійливі, кращі, любі, назавжди мої.

 

Вона була втішной малою

Ми з жінкою весь час раділи через це.

Коли дитячою і ворухливою юрбою

Вона вигадували крізь і геть усе.

 

Коли я мився — „папа воду зігріває”

Коли чесався щіткою —  „то голову змітає”,

Мої комірчики прозвала обручами,

Весь світ звала інакше іменами.

 

Роздягшись на ніч, ти приходила до мене:

У сороченці коротенькій тій рожевій.

Вся тепла, мила, люба, духм’яна

Такою безтурботною і рідною була.

 

Дивлюсь на тіло неприроднє, воскове

І дивний настрій…  Із питань лише одне:

Я почуваю, що воно — чуже мені,

А я кохаю Те, що в серці і душі.

 

Сумую я за чимось іншим,

Живим, веселим озорнішим.

За тим, що вкарбувалось в пам’яті Життя

Цвіт Яблуні — ти Донечко моя!

 

 

Про автора

Close