Ліпкан Володимир Анатолійович

доктор юридичних наук, професор

Надрукована:

Ліпкан В. А. Стратіархи України: до проблеми легітимації. Проблеми реалізації прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права в Україні :

матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (9 листопада 2023 р., м. Київ, КНУТД) / відп. ред. А.Ю. Олійник, Ю. В. Оніщик. К.: КНУТД, 2023. С. 81-87 (467 с.).

У рамках сучасного позитивізму чимала увага приділяється застосуванню „розумної сили”, „м’якого права” [1], у яких вбачається важливий інструмент доправового регулювання, а також етичним, моральним і політичним міркуванням у процесі реалізації стратегії сучасної держави.

Водночас позитивізм продовжує обґрунтовувати першочергову важливість існування геостратегії держави, відповідних секторальних стратегій, в тому числі безпекової і адекватних синхронізованих напрямів державної політики, поза контекстом існування яких нація фактично не зможе реалізувати національні інтереси і зберегти національні цінності, а також плекати національну ідентичність.

На цьому шляху важливим є звернення до стратегічного контексту і геостратегічного дискурсу.

Стратегія — це каскадний системний концептуально-інтелектуальний та комплексний силовий інструмент реалізації стратегічних національних інтересів.

За допомогою стратегії плакати ми будемо лише від щастя та радості, терпіти ми не будемо жодної образи та натяків на позбавлення незалежності або переписування історії, а милість будемо проявляти лише до тих, хто поважно та гідно ставиться до нашої історії та національної ідентичності, до нас сьогодні і до наших прийдешніх поколінь.

Ми є нащадками великого роду, в тому числі й козацького, тому майбуття нас як усвідомленої, історичної, національно ідентичної нації можливо лише за умови не тільки розроблення, а й передовсім реалізації геостратегії, поза контекстом будь-яких обмежень та впливу зовнішніх сил (включаючи: індоктринацію, інфільтрацію).

Пропонована нами методологічна модель розроблення геостратегії має стати життєдайної силою, живильним поштовхом, глибинним рушієм для подальшого творення нової динамічної нестаціонарної геостратегії сучасної України.

У даному ракурсі геостратегія презентується мною в якості кількох іпостатсей:

• як теорія;
• як політико-безпекова практика
• як акт стратегічної правотворчості.

Я наголошую на реальності та принциповості власної наукової позиції, адже саме в умовах або ж поліполярності або безполярності, або ж нестаціонарності, дії темної матерії на Всесвіт, синхронізована роль галузевих / секторальних стратегій і відповідних коаліцій стає вирішальною.

Ефективність галузевих стратегій уможливлює надати та вирішити питання щодо одвічних бідкань нашої волелюбної нації: хто ми: нарід чи чернь; нація чи маса? [2; 3].

Ще Михайло Грушевський свого часу відзначав, що український нарід, втомився у трикутнику боротьби із Степом, з Москвою та натиском шляхетсько-католицької Польщі [4].

Сьогодні ж це вже не трикутник, а багатокутник:

• це і Росія, як споконвічний фактор дестабілізації України та екзистенційної загрози її національній ідентичності та існування;
• і США з Великою Британією, які впроваджують власну концепцію англосаксонського світу, в якій апріорі (якщо формально підходити до трактування базових постулатів геополітики) відсутня унормована суб’єктність Української Держави;
• і Європейський Союз, який, як показав конфлікт між Палестиною та Ізраїлем у жовтні 2023 року, немає чіткої консенсуальної зовнішньої політики, і дрейфує між інтересами окремих політичних сил певних держав, які перебувають у владі на конкретному проміжку часу і фінансовими лобі;
• і Ватикан, який всіляко підтримує власні проєкти, інтереси яких не завжди окреслені державними та міжнародно визнаними кордонами і трактуються почасти крізь призму просторів та хронотопів;
• і Туреччина, яка скористалася конфліктом між Палестиною та Ізраїлем для посилення власної ролі в якості регіонального лідера, продовжуючи впроваджувати свою доктрину пантуранізму;
• і Китай, який через упровадження своєї, начебто „економічної” концепції „Пояс і шлях”, має стратегічну мету до підкорення не лише глобального півдня, а й світу в цілому, в тому числі через уведення в обіг політичних концепцій стратегічної невизначеності[5].

Ця втома є наслідком недостатності:

• стратегічного мислення владних еліт;
• недостатнього рівня застосування аналітичного потенціалу епістемологічних спільнот;
• стратегічної культури міжнародних відносин;
• геостратегії як концептуальної основи і політико-безпекової практики, і розроблення галузевих секторальних стратегій, відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності.

На даному етапі переконаний, що кожен має ту долю, на яку заслуговує, яку може вибороти, на реалізацію якої маю відповідні ресурси та потенціал, в тому числі силовий.

І у цьому русі треба змінювати застарілі наративи, що Український нарід — нарід довготерпеливий і многомилостивий, як сам Господь, який довго зносить все, молючись та плачучи [6].

Геостратегія, виходячи з еволюційного підходу, є нічим іншим як продуктом конкретної епохи і конкретної нації, і відбиває рівень інтелектуального, ментального та енергетичного та матеріального її розвитку, інтелектуальну спроможність та стратегічний потенціал, політичну рішучість і ментальну здатність до формування і реалізації власної національної стратегії.

На нас як науковцях лежить завдання щодо розширення масштабів мислення, горизонтів стратегічного передбачення, які власно і формують напрями ефективного використання як державного ресурсу, так і стратегічного потенціалу. Коріння такого масштабу стратегічного мислення закладаються і узагальнюються в предметному полі геостратегії сучасної Української Держави.

Відсутність такого масштабу або навіть завдання щодо його творення наперед виключає не лише можливість реалізації власної стратегії, а й взагалі реалізацію стратегічних інтересів. Адже владні еліти здатні діяти лише в рамках свого розуміння, врешті-решт, — розуміння радників, аналітичних спільнот, відповідних державних інститутів, які здійснюють нормопроєктне забезпечення реалізації державної політики. Звичайне мислення виключає оперування стратегічними категоріями.

Ось чому в роботі нами порушується на серйозному рівні питання щодо необхідності підготовки справжніх стратегічних архітекторів.

Не може ані артист, ані економіст, ані спортсмен, ані юрист, ані бухгалтер, ані хлібопекар тощо ефективно керувати державою; не може не через брак любові до Батьківщини, вірності та відданості щодо її розвитку тощо, а не може, передусім, через відсутність масштабу мислення, головне — стратегічного мислення. Разом із цим стоять: професійна компетентність.

Людиною керує шкала цінностей, в якій вона виросла; помножена на відсутність стратегічного мислення і стратегічної культури отримуємо незворотній процес деінтелектуалізації, десакралізації і деінституціоналізації влади, навіть початкову і потенційну неможливість усвідомлювати стратегічні процеси в глобальному, планетарному масштабі і роль Української Держави в них в якості активного суб’єкта.

Звідси домінуючу більшість актів стратегічної правотворчості останніх років спрямовані:

• на захист від, а не на формування достатніх і гарантованих, в тому числі й безпекових умов для реалізації стратегічних національних інтересів, тобто політика Української Держави і геостратегія ДЛЯ;
• лише проти Росії (насправді, в Української Держави існує чимало інших, нехай і не таких явних, на перший погляд, але реальних зовнішніх ворогів (противників) її незалежності), а не на будову ефективної Української Держави;
• на стратегічне партнерство з конкретними країнами, а не на стратегічне партнерство як інструмент реалізації стратегічних цінностей, тобто ситуаційні союзи з тими, хто на даному етапі історичного розвитку сприятиме реалізації українських національних цінностей і стратегічних національних інтересів.

Звичайно, що з позицій націософства можна звернутись до “хліборобського субстрату” та менталітету, про які писав у своїх листах до Бартів-хліборобів В. Липинський, та згадував Є. Маланюк, тим самим підкресливши одну з рис національного характеру осілість. Однак, саме уярмування національної ідентичності в якості хліборобського менталітету фактично зрабувало націю, утворило живильний грунт для перетворення її на об’єкт впливу московського режиму у різні часи спробі відновлення української державності  у ХХ столітті.

Так само як і безпорадність НАТО і ОБСЄ щодо сучасних війн також продемонстрували необхідність перегляду формату співробітництва, приділяючи більшу увагу стратегічному партнерству з окремим країнами в тому числі і в оборонній та безпековій сферах.

Народжений повзати, літати не зможе. Саме тому люди невисокого польоту не здатні масштабувати стратегію розвитку Української Держави на глобальний вимір, адже дії таких осіб поза рамками горизонта їх мислення є неможливими. Звідси абсолютна прогнозованість політичних рішень, легкість маніпулювання та індоктринації потрібних зовнішнім акторам парадигм та наративів,  і як наслідок — фактично зовнішній контроль при збереженні державницької атрибутики.

Як висновок, я пропоную увести в науковий обіг поняття політологічний неологізм та суто українську лексему „стратіарх”. 

Стратіарх [Stratiarh, termin V. A. Lipkana] (скороч. від стратегічний архітектор, дав.-гр. στρατηγία, стратегія — мистецтво полководця, + лат. stratum — прошарок + грец. ἀρχή — „влада”, тобто „влада небагатьох”)   — еліта суспільства, творці, які внаслідок еволюції стратегічної культури в рамках соціальної системи, утворили нову форму історичної конфігурації, набувши статусної та функціональної індивідуальності внаслідок процесів внутрішньої диференціації соціальної системи з утворенням унікальної системної аналітичної структури, яка різниться від інших управлінських систем.

Стратіархи, будучи проявом стратегічної меритократії, реалізують наступні функції:

1) формують геостратегію та на її основі секторальні стратегії державної політики;

2) розробляють ментальні та когнітивні моделі, переконання, стратегічні наративи, соціо-культурні конструкти та смисли;

3) дієво втілюють їх в життя через формування механізмів реалізації різноманітних національних (у тому числі секторальних) стратегій і відповідних їм видів державної політики;

4) визначають рівень статусної асиметрії міжнародних акторів, відтворюючи та враховуючи глобальні зміни силового балансу на етапі трансформаційних перетворень на загальносистемному рівні;

5) генерують і конструюють геостратегічний ландшафт у широкому його розумінні, включно із сакральним ландшафтом і гуманітарною аурою нації.

Результатом діяльності стратіархів є:

• відчуття належності,
• суб’єктивне ототожнення реалізації стратегічних національних інтересів із функціонуванням ефективної інституційної системи, стратегічним ландшафтом,
• відчуття своєї духовної причетності до сакрального ландшафту,
• ідентифікація себе творцем секторальних стратегій, архітектором стратегічного майбуття держави на засадах стратегічної переконливості і стратегічної ясності.

Стратіархи втілюють концепції стратегічної ясності та стратегічної невизначеності з метою досягнення стратегічних цілей держави як дороговказів стратегічної політики.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Ліпкан В. А. Роль „soft law” у розвитку інформаційного законодавства. Правові проблеми сучасності: матеріали наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 26 лют. 2013 р.). Київ:  О. С. Ліпкан, 2013. С. 46–
2. Улас Самчук. Нарід чи чернь? 1941. УкрЛіб. Бібліотека української літератури: [сайт]. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=228.
3. Нарід. Вільний тлумачний словник. Новітній онлайновий словник української мови (2013–2018): [сайт]. URL: http://sum.in.ua/f/narid.
4. Грушевський М. Історія України – Руси: в 10 т. Київ, 1991. Т. 1. 648 с. URL: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur1.htm.
5. Ліпкан В. А., Яковець А. В. Геостратегія сучасного Китаю : монографія. за загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В. А. Ліпкана. Київ : В.А. Ліпкан, 2023. 384 с.
6. Хоткевич Г. Два гетьмани. Київ: Дніпро, 1991. 105 с. Україніка:  [сайт]. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0010309.