Володимир Ліпкан | 05.05.2014

Для цитування:

Ліпкан В. А., Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : монографія ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. 408 с. http://catalog.liha-pres.eu/index.php/liha-pres/catalog/book/293 ; DOI https://doi.org/10.36059/978-966-2439-49-6

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам інкорпорації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: «інформація», «інформаційне законодавство», «правове регулювання інформаційних відносин в Україні», «систематизація інформаційного законодавства», «інкорпорація інформаційного законодавства». Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство.

Враховуючи значну кількість аспектів, пов’язаних із підвищенням ефективності інформаційного законодавства України, інтеграції його до стандартів міжнародного права, у монографії детально розглянуто інкорпорацію конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві; особливості застосування інкорпорації при систематизації інформаційного законодавства України тощо. Акцентовано увагу на питанні інкорпорації не тільки як на етапі систематизації інформаційного законодавства, але і як на процесі, методології, методиці, методах, способах, засобах уніфікації, інтеграції, гармонізації його у загальній системі законодавства України як важливої складової системи національного права.

Монографія є логічним продовженням серії «ORDO ORDINANS» наукової школи В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства, правового регулювання державної інформаційної політики, формування інформаційної держави і розвиненого інформаційного суспільства.

УДК 354.42 ББК Х621

ISBN 978-966-2439-49-6 © В.А. Ліпкан, К.П. Череповський, 2014

The monograph is devoted to theoretical and legal problems of incorporation of information legislation of Ukraine. The work defines such definitions as information, information legislation, law regulation of information relations, systematization of information legislation, incorporation of in- formation legislation. The state of the domestic normative and legal acts that regulate information- al relations and international information legislation is analyzed.

Due to large number of aspects related to the increasing efficiency of information legislation of Ukraine, its integration to the standards of international law, in the monograph is considered in detail incorporation of constitutional provisions on legal informational relations in legislation, features of application incorporation in the systematization of information legislation of Ukraine etc. Attention is focused on the question incorporation not only as at the stage of systematization of in- formation legislation, but also as process, methodology, methods, ways, means of unification, integration and harmonization of its in the general system of legislation of Ukraine as an important part of national law.

The monograph is a logical continuation of the series «ORDO ORDINANS» of V. Lipkans scientific school and will be useful for graduate students, researchers, practitioners and for everyone who interested in the systematization of information legislation and state information policy.

ВСТУП

Розбудова України як незалежної держави здійснюється в умовах формування глобального інформаційного суспільства. Це зумовлює необхідність моніторингу законодавства у сфері інформації та приведення його у відповідність до нових соціально-економічних, політико-правових та інформаційних реалій.

Нині в Україні виникла потреба в переосмисленні призначення права в інформаційній сфері на тлі зародження нових галузевих, міжгалузевих інститутів, комплексних і спеціальних галузей права під впливом стрімкого розвитку ІТ-економіки – промислового виробництва різноманітних інформаційних технологій та послуг, що надаються з їх використанням, як основи інноваційного зростання суспільних благ. Розвиток і масове впровадження в суспільні відносини нових інформаційних, телекомунікаційних технологій під впливом новітніх здобутків науково-технічного прогресу у сфері електроніки, інформатики та інших технічних наук сприяло виокремленню у структурі системи права інформаційного права як галузі.

На етапі становлення інформаційного права як галузі публічного права за парадигмою фрагментарного підходу до юридичного врегулювання суспільних відносин щодо інформації сформувалася значна кількість нормативно-правових актів (понад 4000). Нині відчувається потреба в їх узгодженні, оскільки безсистемність ухвалення законів в інформаційній сфері спричинила багато колізій. Також слід наголосити, що донині ще зберігається чітка тенденція домінування підзаконних нормативно-правових актів над законами в інформаційному просторі країни, що створює умови для зловживань деякими представниками влади та бізнесу, трактування на власний розсуд окремих положень законодавчих актів, що призводить до порушення інформаційних прав і свобод людини, суспільства і держави. Також простежується стійка тенденція, коли положення норм окремих законів суперечать одне одному, що створює загрозу правовій безпеці людини в інформаційній сфері.

За умов подальшого розвитку інформаційного суспільства в Україні проблематика інформаційних правовідносин стає дедалі актуальнішою. Одним з її аспектів і є проблема інкорпорації інформаційного законодавства України.

Важливим набутком у даному напрямі стало закріплення в ряді нормативно-правових актів необхідності систематизації інформаційного законодавства України. Проте на практиці такий важливий напрям правотворчої діяльності не знайшов своєї реалізації через низку об’єктивних та суб’єктивних чинників. Серед об’єктивних чинників зазначимо доволі короткий період масового впровадження в суспільні інформаційні системи електронно-обчислювальних засобів, комп’ютерних інформаційних технологій. Під цим впливом ситуативно формувалося їх публічно-правове регулювання. Зазначене зумовлює необхідність наукової структуризації, передусім, законів, їх інкорпорації на теоретичному рівні. Серед суб’єктивних чинників слід зазначити доволі вузьке коло як вітчизняних наукових шкіл, так і окремих науковців, які предметно досліджують різні аспекти системної проблеми – систематизації інформаційного законодавства.

До тих, хто близько підійшов у своїх наукових роботах до проблем систематизації інформаційного законодавства в Україні, можна зарахувати таких, як: І. В. Арістова, В. Ю. Баскаков, Г. В. Виноградова, В. І. Гурковський, М. І. Дімчогло, П. Б. Євграфова, В. А. Залізняк, О. О. Золотар, Г. М. Красноступ, Р. А. Калюжний, Л. І. Капінус,Т. А. Костецька, О. В. Кохановська, В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, П. Є. Матвієнко, А. І. Марущак, А. М. Новицький, І. М. Сопілко, К. Г. Татарникова, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець, О. В. Шепета та деяких інші.

У зв’язку зі зростанням кількості нормативно-правових актів щодо інформації та необхідності їх систематизації виникає потреба розширеного використання праць вчених із філософії права, теорії держави та права, конституційного, адміністративного, цивільного, господарського та інших галузей. Слід зазначити, що окремі наукові аспекти, теоретичні положення інкорпорації як виду систематизації законодавства знайшли своє відображення в працях В. Б. Авер’янова, Є. О. Гіди, І. П. Голосніченка, П. Б. Євграфова, В. В. Копєйчикова, Б. М. Лазарева, В. Я. Мацюка, Н. М. Онищенка, В. Ф. Опришка, В. П. Портнова, П. М. Рабіновича, В. І. Ремньова, С. Г. Стеценка, О. П. Полінець, А. О. Селіванова, А. І. Сироти, О. Д. Тихомирова, О. В. Тюріної, Р. Й. Халфіної, В. В. Цвєткова та ін.

Попри численні наукові дослідження, присвячені різним аспектам систематизації інформаційного законодавства України, поза науковим обігом на монографічному рівні залишилося комплексне, системне дослідження його інкорпорації як важливого етапу подальшої інституційної структуризації з наступною формалізацією на рівні кодифікації. Відсутність системного, методологічного розуміння та наукового опрацювання зазначених питань у вітчизняній правовій науці зумовлює актуальну наукову проблему — дослідження інкорпорації як виду систематизації інформаційного законодавства.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі досягнень юридичної науки, узагальнення правозастосування, аналізу вітчизняного та зарубіжного інформаційного законодавства розробити та надати науково обґрунтовані пропозиції щодо інкорпорації як одного з видів систематизації інформаційного законодавства України задля підвищення його ефективності.

Для досягнення поставленої мети дослідження необхідно вирішити наступні завдання:

охарактеризувати теоретичні засади інкорпорації інформаційного законодавства через аналіз наукової розробленості даної проблематики;
сформувати загальні методологічні положення інкорпорації як складового елементу систематизації інформаційного законодавства України;
надати авторське бачення поняття та видів інкорпорації інформаційного законодавства;
визначити концептуальні підходи до проведення інкорпорації інформаційного законодавства України;
визначити складові елементи структури правового регулювання інформаційних відносин в Україні;
обґрунтувати необхідність проведення інкорпорації міжнародного інформаційного права як передумови гармонізації з ним інформаційного законодавства України;
охарактеризувати процеси здійснення інкорпорації інформаційного законодавства в окремих країнах;
надати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні;
обґрунтувати необхідність інкорпорації як етапу, що передує кодифікації інформаційного законодавства України;
обґрунтувати структуру проекту Кодексу України про інформацію на основі досліджень інкорпорації інформаційного законодавства.

Об’єктом дослідження є інформаційні відносини та їх правове регулювання.

Предметом дослідження є інкорпорація інформаційного законодавства України.

Методологічна основа дослідження складається із сукупності загальних, галузевих та спеціальних наукових методів, що в комплексі дають змогу розв’язати поставлені задачі та досягнути мети дослідження.

Базовою методологічною основою виступає системний підхід, що надає можливість обґрунтувати взаємозв’язок та взаємообумовленість соціально-технічних і соціально-технологічних процесів та явищ як елементів складної системи суспільства.

За допомогою діалектичного та історичного підходів досліджено генезис наукових поглядів, присвячених окремим аспектам порушеної проблематики, розвиток міжнародних стандартів регулювання інформаційних відносин.

Формально-логічний та соціологічний методи дозволили визначити роль та місце інформаційного законодавства в правовій системі Україні, його значущість для суспільства та ознаки, а також були застосовані при дослідженні понятійно-категорійного апарату.

Статистичний та порівняльно-правовий методи використовувалися для окреслення міжнародно-правових засад регулювання суспільних інформаційних відносин та регулювання інформаційних правовідносин в окремих країнах.

За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені поняття, загальні та окремі риси інформаційного законодавства.

Метод порівняльно-правового аналізу було покладено в основу аналізу та співставлення національного та зарубіжного інформаційного законодавства, що надало можливість висвітлити вітчизняний досвід правового регулювання інформаційних відносин в Україні.

За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися норми вітчизняних і зарубіжних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з’ясовувалися зміст і значення застосованих у них термінів, обґрунтовувалися висновки і пропозиції щодо їх зміни та доповнення.

Структурно-функціональний метод сприяв аналізу різних проектів інкорпорації інформаційного законодавства України, виявленню недоліків їх структурних елементів, плануванню напрямів удосконалення інституціональної структури проекту вітчизняного кодифікованого акта інформаційного законодавства.

За допомогою методу експертних оцінок було з’ясовано позиції фахівців з інформаційної проблематики щодо ефективності нормативно-правового регулювання інформаційної сфери, а статистичний метод вибірки законів України, де інформація є об’єктом правовідносин, дав змогу їх структурувати й узагальнити.

Прогностичний аналіз надав можливість спрогнозувати тенденції подальшого розвитку інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем інкорпорації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.
1. Охарактеризовано теоретичні засади інкорпорації інформаційного законодавства через аналіз наукової розробленості даної проблематики. Проведений аналіз теоретичних положень щодо інкорпорації інформаційного законодавства засвідчив, що раніше в науці інформаційного права ніхто предметно, системно, відокремлено дану проблематику на монографічному рівні не досліджував. Наукова розробка проблематики щодо інкорпорації інформаційного законодавства фрагментарно здійснювалася у складі його систематизації і переважно було спрямована на формування теоретичної бази дослідження сукупності правового регулювання суспільних відносин щодо інформації та подання матеріалів при вивченні навчальної дисципліни «Інформаційне право», а також низки інших подібних навчальних дисциплін.
2. Сформовано загальні методологічні положення інкорпорації як складового елементу систематизації інформаційного законодавства України. Формуючи методологічні положення дослідження систематизації інформаційного законодавства України на сучасному етапі його фрагментарного, ситуативного створення, у великій сукупності окремих спеціальних законів, їх інкорпорація виступає першим і обов’язковим науково-практичним етапом, що забезпечує не тільки консолідацію, а й кодифікацію цього законодавства на рівні окремого нормативного акта – кодексу. У теорії інформаційного права існують багатоконцептуальні підходи до інкорпорації інформаційного законодавства України, що базуються на положеннях загальної теорії права. Різними дослідниками по-різному подається структура правового регулювання інформаційних відносин в Україні. Відсутність консенсусу між українськими дослідниками щодо інкорпорації інформаційного законодавства України не дозволяє практично визначити єдину узгоджену концепцію розроблення проекту кодифікованого акта щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин.
3. Надано авторське бачення поняття та видів інкорпорації інформаційного законодавства. Інкорпорація інформаційного законодавства (інкорпорація законодавства про інформацію) – це цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб, спрямована на зовнішнє упорядкування нормативного матеріалу за певними критеріями без зміни його змісту в інформаційній сфері. Інкорпорація законодавства може здійснюватись за такими критеріями: 1) за юридичною значущістю (залежно від юридичної сили (збірників і зібрань): офіційна — передбачає затвердження збірників інкорпорованих актів компетентним органом, а також здійснюється від імені і за дорученням або з дозволу правового органу, який затверджує або іншим чином офіційно схвалює підготовлені зібрання; неофіційна — не має обов’язкового характеру, здійснюється науковими установами, навчальними закладами, іншими суб’єктами юрдичної діяльності для зручності користування нормативним матеріалом (зовнішня обробка законодавства, яка здійснюється організаціями чи окремими громадянами (учбовими закладами, відомствами, вченими та практиками) без спеціальних на те повноважень правотворчих органів); напівофіційна інкорпорація – це видання зібрань і збірників законодавства за дорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваженим на те органом (наприклад Міністерством юстиції), причому правотворчий орган офіційно не затверджує і не схвалює таке зібрання, і тому тексти розміщених у них актів не набувають офіційного характеру; 2) за способом упорядкування: хронологічна — здійснюється у певній послідовності за ознакою часу видання нормативних актів; предметна — нормативні акти об’єднуються на підставі однорідності суспільних відносин, що становлять відокремлений предмет правового регулювання; 3) за обсягом: загальну; галузеву; міжгалузеву; спеціальну; 4) за суб’єктами здійснення: правотворчого суб’єкта; спеціально уповноваженого суб’єкта; інших суб’єктів за їх ініціативою; 5) залежно від тривалості: періодична (безперервна) – інкорпорація здійснюється постійно, результатом чого є щотижневе видання збірників НПА з конкретної тематики чи від конкретних правотворчих суб’єктів; тимчасова – інкорпорація НПА за певний проміжок часу; 6) залежно від того яка частина акта підлягає систематизації: інкорпорація повних текстів нормативних правових актів; інкорпорація витягів (статей, пунктів) з нормативних правових актів; комплексна, що охоплює об’єднання як цілих актів, так і їх окремих частин; дефінітива інкорпорація; 7) за методом обробки нормативних актів: проста (здійснюється, коли з актів в процесі їх приміщення в збірники усуваються ненормативні, а також формально скасовані положення, тимчасові норми, термін дії яких закінчився, підписи уповноважених посадових осіб тощо; складна (здійснюється, коли поряд із зазначеними діями зі збірок усуваються також формально не скасовані, але фактично такі, що втратили силу нормативні приписи, відбувається уніфікація термінологічного апарату різних актів з внесенням відповідних змін, тобто йдеться про інкорпорацію з елементами правотворчості); 8) за сферою дії нормативного матеріалу, об’єднаного в збірники: загальнонаціональну; регіональну; місцеву тощо; 9) залежно від виду правових актів, що інкорпоруються: нормативно-правових актів; правозастосовних актів; інтерпретаційних актів (актів-тлумачення) тощо. Існують також інші види інкорпорації, які здійснюються за такими критеріями: алфавітний порядок, галузь права, суб’єкт прийняття нормативного акта, тематика наукового дослідження, сфера діяльності тощо.
4. Визначено концептуальні підходи до проведення інкорпорації інформаційного законодавства України. Інкорпорацію законодавства України щодо інформації можна здійснювати за інституційними ознаками, що знайшли відображення у нормах Конституції України як правових матрицях: де застосовується термін «інформація» та подібні до нього інші терміни («відомості», «повідомлення», «дані»), або інформація є складовою категорій (наприклад, інформаційна безпека, екологічна інформація тощо). Але при цьому можуть бути не враховані інші законодавчі акти, де інформація є об’єктом правовідносин. Також можна здійснювати за ознаками системоутворювального галузь законодавства спеціального закону, наприклад, Закону України «Про інформацію». При цьому така інкорпорація має враховувати визначені у Законі легально консолідаційного змісту норми, де є посилання на інші законодавчі акти, де інформація є предметом правовідносин у різному правовому статусі (наприклад, таємниця, державна таємниця тощо), або зворотно: визначення законів, де є посилання на Закон України «Про інформацію». Але при такій інкорпорації також можуть бути не враховані закони, де немає посилання на Закон України «Про інформацію». Найбільш повною інкорпорацією законодавства про інформацію можна вважати проведення її з урахуванням комплексного підходу, методологічні положення якого напрацьовані у теорії інформаційного права щодо структурованих інститутів цього права.
5. Окреслено стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні, зокрема констатовано, що інформаційне законодавство України має досить велику розгалуженість на рівні спеціальних законів. До того ж інформаційному законодавству України притаманні постійні інтенсивні зміни, доповнення, що є відображенням фрагментарності розвитку інформаційного права як науки та практики суспільних відносин. З одного боку, дана тенденція має позитив, оскільки відображає зміни в інформаційних відносинах під впливом нових інформаційних технологій на основі комп’ютерної техніки, з іншого – надмірна динамічність змін і доповнень законодавства ускладнює процес його правореалізації.

Обґрунтовано необхідність проведення інкорпорації міжнародного інформаційного законодавства як передумови гармонізації з ним інформаційного законодавства України. Важливе значення для інкорпорації інформаційного законодавства України як складової його систематизації має інкорпорація міжнародного інформаційного законодавства. Вона є науковою передумовою гармонізації з ним інформаційного законодавства України. Міжнародне інформаційне законодавство має значний вплив на розвиток національних інформаційних законодавств і визначається зростаючою взаємозалежністю. Здебільшого національне інформаційне законодавство країн корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм як стандартів у галузі інформаційних правовідносин. У багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, втім ураховуючи потенціал, особливості конкретної країни. Національне інформаційне законодавство багатьох країн визначається розгалуженістю, що потребує його систематизації, передусім на рівні інкорпорації. Як самостійний учасник міжнародних відносин Україна має враховувати міжнародні та законодавчі тенденції інституціоналізації інформаційних правовідносин в окремих країнах і в цьому контексті засвідчити у своїй правовій системі позитивний досвід інших країн щодо встановлення правових стандартів у інформаційній сфері суспільства.
Охарактеризовано процеси здійснення інкорпорації інформаційного законодавства в окремих країнах. Велику роль в інкорпорації інформаційного законодавства України має інкорпорація інформаційного законодавства в окремих країнах. Як свідчать дослідження, цьому питанню серед закордонних дослідників інформаційного права країн мало приділяється уваги у контексті компаративістики: порівняння з інформаційним законодавством їхніх країн та інформаційним законодавством інших країн. Зазначене зумовлено тим, що у різних країнах серед дослідників відсутній науковий консенсус щодо структуризації суспільних відносин, пов’язаних з інформацією в умовно відокремлених галузях – інформаційного права та інформаційного законодавства. Фактично лише в Україні та в Росії більшістю дослідників правовідносин щодо інформації підтримується концепція існування інформаційного права як умовно автономної, комплексної галузі права. По суті, українські та російські дослідники є провідниками системного, комплексного правового регулювання суспільних відносин щодо інформації на засадах концепції європейського континентального права та їх кодифікації на національному рівні в такій законодавчій формі, як кодекс. Визначення концептуальних підходів до удосконалення інформаційного законодавства в окремих країн дозволив зробити висновок, що його консолідація та кодифікація значною мірою залежить від повноти його інкорпорації за предметною ознакою видів інформаційної діяльності з урахуванням структуризації правовідносин за суб’єктно-об’єктними ознаками: прав людини, громадянина, суспільства, держави та міжнародного інформаційного обміну.
Надано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні. Формуючи методологічні положення дослідження систематизації інформаційного законодавства України на сучасному етапі його фрагментарного, ситуативного створення, у великій сукупності окремих спеціальних законів, їх інкорпорація виступає першим і обов’язковим науково-практичним етапом, що забезпечує не тільки консолідацію, а й кодифікацію цього законодавства на рівні окремого нормативного акта – кодексу. Констатовано, що удосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні можливе через кодифікацію національного інформаційного законодавства, що дозволить перетворити це законодавство із сукупності на систему.
Обґрунтовано необхідність інкорпорації як етапу, що передує кодифікації інформаційного законодавства України. З метою досягнення більшої доступності і належної реалізації нормативно-правових актів стан сучасного інформаційного законодавства доцільно розглядати крізь призму його системності. Нині необхідно активно здійснювати технічну обробку законодавства, усувати наявні в ньому суперечності і дублювання для того, щоб забезпечити його стабільність, а також ефективну реалізацію нормативних приписів. Іншими словами, склалися об’єктивні умови для активного використання такої форми систематизації, як інкорпорація, яка не вносить змін у зміст нормативних актів, а обмежується тільки зовнішньою обробкою нормативного матеріалу. Інкорпорація законодавства забезпечує зручність користування нормативно-правовими актами, сприяє ліквідації прогалин і суперечностей, дозволяє усунути необгрунтовані посилання на наявність або відсутність тих чи інших правових приписів. Беручи до уваги юридичну природу інкорпорації, її особливості і відмінності від інших форм систематизації (консолідації та кодифікації) зауважується, що якісна інкорпорація може служити основною для прийняття рішення про доцільність використання на наступних етапах систематизації інших форм впорядкування законодавства. Інкорпорація сприяє найбільш ефективному використанню способів і прийомів законодавчої техніки при складанні тексту кодексів; дозволяє уникнути потрапляння в майбутній текст норм тимчасового, оперативного характеру, з найбільшою ймовірністю врахувати всі можливі відсилання до інших статей і нормативно-правових актів.
Обґрунтовано структуру проекту Кодексу України про інформацію на основі досліджень інкорпорації інформаційного законодавства. Доведено ряд концептуальних засад створення Кодексу України про інформацію: 1) Структура кодифікованого законодавчого акта щодо інформації має складатися з преамбули, загальної, особливої та спеціальної частин, а також як окремої – технічного змісту частини – прикінцевих та перехідних положень. При цьому преамбула та прикінцеві і перехідні положення не визначаються у назві як частини чи розділи. Преамбула повинна розкривати загальну, основну, провідну мету інформаційного законодавства як основу. Провідні завдання як прикладні цілі повинні структуруватися в окремій статті Загальної частини. Це повинна бути перша стаття Кодексу. 2) Загальна частина має містити, крім вищезазначеного, концептуальні засади, що розкривають особливості інформаційного законодавства щодо інших галузей законодавства та притаманні для всіх його інститутів, тобто для переважної кількості норм особливої та спеціальної частини Кодексу. 3) Щодо особливої частини, як консолідовану думку, що має ознаки доктринальних положень, то вона має конкретизувати, деталізувати загальні положення відповідно до основних інститутів інформаційного законодавства України за суб’єктною ознакою прав і обов’язків основних учасників інформаційних правовідносин, що розвиваються у спеціальній частині з урахуванням специфіки реалізації видів, напрямів діяльності щодо інформації. Визначення положень за суб’єктною ознакою в особливій частині дозволить уникнути дублювання подібних норм у статтях спеціальної частини. 4) Стосовно спеціальної частини, то структурувати її потрібно за об’єктною ознакою: видами чи напрямами інформаційної діяльності. Об’єктом кодифікації у спеціальній частині мають бути такі суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі збиранням, зберіганням, використанням і поширенням інформації з урахуванням технологічної складової їх прояву. Розділи спеціальної частини формуються на основі виокремлення головних галузей в доктрині інформаційного права. 5) Стосовно структуризації прикінцевих та перехідних положеннях, то обов’язково в них має зазначатися, серед інших атрибутивних положень, законодавчі акти, що втрачають чинність у зв’язку з набуттям чинності цього Кодексу. При цьому, на наш погляд, на першому місці повинен бути Закон України «Про інформацію», потім інші (положення їх повинні бути цілком інтегровані в структуру цього Кодексу). 6) Структурно проект Кодексу України про інформацію має складатися з преамбули, загальної, особливої та спеціальної частин і прикінцевих та перехідних положень. Запропонованоя розгляд лише окремих питань щодо обґрунтування структури, а не постатейного змісту проекту Кодексу України про інформацію на основі досліджень інкорпорації інформаційного законодавства. Пропонуючи наше бачення структури проекту цього Кодексу, ми приєднуємося до позиції тих вітчизняних науковців, які вважають, що він повинен мати преамбулу, загальну частину, особливу частину та прикінцеві і перехідні положення. При цьому в особливій частині визначається розвиток положень загальної частини за суб’єктно-об’єктною ознакою – основні права та обов’язки таких учасників інформаційних правовідносин як: людина, громадянин; суспільство (у тому числі різноманітні громадські формування, недержавні юридичні особи), держава (в особі реалізації гарантій її через відповідні органи влади); різноманітні міжнародні формування та інші суб’єкти міжнародного права. У спеціальній частині знаходять розвиток положення загальної та особливої частин, правовідносини структуруються за об’єктною ознакою – видами та напрямами інформаційної діяльності. При цьому визначається можливість уникати дублювання окремих нормативного змісту положень стосовно прав та обов’язків, пов’язаних із реалізацією інтересів, потреб людини, громадянина, суспільства, держави, міжнародного співтовариства при регулюванні окремих видів чи напрямів діяльності, пов’язаної з інформацією. Отже, структура Кодексу України про інформацію має такий вигляд.

Загальна частина має складатися з шести розділів, що поділяються за необхідності на глави.

Перший розділ – Основні положення. У ньому має бути стаття, де розкриватиметься зміст основних понять. Однак не повинно бути термінів, що є об’єктами та суб’єктами інформаційних правовідносин. Доречним у цій статті буде зазначити поняття, що застосовуються у тексті Кодексу, оскільки їх визначення є в інших законодавчих актах (кодексах, законах). Тим самим реалізовуватиметься гіперзв’язок інформаційного законодавства з іншими суміжними галузями законодавства.

Другий розділ – Основи інформаційного законодавства – повинен бути присвячений легальному визначенню структури інформаційного законодавства, місця Кодексу в інформаційному законодавстві, структури, завдань і принципів інформаційного законодавства, сфері його чинності.

Третій розділ – Об’єкти інформаційних відносин – визначає специфіку і багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин (інформація, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональні дані, персональна інформація (інформація про особу), загальні засади права на інформацію тощо) та складається з декількох підрозділів:

3.1 Галузі та види інформації;

3.2 Джерела інформації;

3.3 Правовий режим інформації;

3.4 Зміст суспільних інформаційних відносин, що поділяється додатково на глави: 3.4.1 Створення інформації; 3.4.2 Поширення інформації; 3.4.3 Зберігання інформації; 3.4.4 Знищення інформації.

3.5 Право інтелектуальної власності. Цей підрозділ можна умовно поділити на такі глави: Авторське право та суміжні права; Право інтелектуальної власності на комп’ютерні програми; Право інтелектуальної власності на інтегральні мікросхеми (топографії інтегральних мікросхем); Право інтелектуальної власності на знаки для товарів і послуг тощо.

Четвертий розділ – Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України – складатиметься з кількох статей: Загальні засади відповідальності за порушення інформаційного законодавства; Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства; Вирішення спорів та конфліктів, що виникають в інформаційній сфері; Контроль та нагляд за дотриманням виконання норм інформаційного законодавства.

П’ятий розділ – Суб’єкти інформаційних відносин – визначатиме загальний зміст учасників інформаційних правовідносин з консолідацією з іншим законодавством.

Особлива частина – матиме такі розділи, де детальніше розвивають положення п’ятого розділу, загальної частини з прив’язкою до конкретних прав та обов’язків:

Розділ 6. Права і обв’язки людини та громадянина в інформаційній сфері;

Розділ 7. Права суспільства в інформаційній сфері. Інформаційне суспільство – складатиметься з трьох підрозділів:

7.1 Суспільні інтереси та потреби в інформаційній сфері;

7.2 Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері;

7.3 Права та обов’язки громадських формувань в інформаційному просторі суспільства.

Розділ 8. Права та обов’язки держави – також міститиме підрозділи:

8.1 Державна політика в інформаційній сфері;

8.2 Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері;

8.3 Повноваження органів місцевого самоврядування в інформаційній сфері.

8.4 Державні гарантії реалізації інформаційних прав людини та громадянина, суспільства.

Розділ 9. Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері. Він буде присвячений міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері та поділятиметься на кілька підрозділів:

9.1 Міжнародна інформаційна діяльність;

9.2 Правові та організаційні засади співробітництва з іншими країнами у інформаційній сфері;

9.3 Взаємодія України з міжнародними організаціями у інформаційній сфері.

Спеціальна частина проекту Кодексу корелюється з основними галузями спеціального інформаційного законодавства України, де визначено напрями та види інформаційної діяльності. Вона складається з декількох розділів:

Розділ 10. Засоби масової інформації. Цей розділ структурується за такими підрозділами:

10.1 Друковані засоби масової інформації (преса);

10.2 Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення;

10.3 Діяльність інформаційних агентств;

10.4 Інтернет як засіб масової інформації та комунікації;

Розділ 11. Телекомунікації, зв’язок;

Розділ 12. Бібліотеки і бібліотечна діяльність;

Розділ 13. Архіви й архівна діяльність;

Розділ 14. Реклама і рекламна діяльність;

Розділ 15. Телемедицина;

Розділ 16. Електронна торгівля;

Розділ 17. Дистанційне навчання;

Розділ 18. Кінематографія;

Розділ 19. Інформаційна безпека. У цьому розділі пропонується структурувати положення щодо основних засад інформаційної безпеки; національних інтересів в інформаційній сфері; загроз інформаційній безпеці України; системі інформаційній безпеці України; напрямам державної політики у сфері інформаційної безпеки України;

Прикінцеві та перехідні положення

Ліпкан Володимир Анатолійвич

Ліпкан_Череповський_кольорова вкладка