Ліпкан Олена

Щастя

У свої 19 років вона вважала себе дорослою жінкою, проте лише зараз, у ці нескінченно довгі години, ВІН виривав у неї останні та солодкі миті її світлого та безжурного дитинства. Вона усвідомлювала це чітко і ясно.

Нещодавно вона ще була чарівною, наче мальовнича квітка. Її розкішне і золотисте волосся блищало в променях сліпучого сонця, а кожен крок її струнких ніжок був сповнений легкістю, наче вона готова будь-якої миті злетіти до птахів, що ширяли над нею. Будь-який перехожий, лише зазирнувши до її небесно-блакитних глибоких очей, міг побачити віддзеркалення щирого щастя.

Її безтурботне дитинство було сповнене справжнім теплом та любов’ю батьків. Вона, мов метелик, хмільно пурхала по життю, не знаючи бентег і нещасть. Здавалося, що її благословила сама Богиня кохання, дозволивши зустріти в цьому безмежному світі створену лише для неї одної половинку її душі. Однак вона воліла незбагненно більшого — своє особисте випестуване щастя.

І сьогодні те саме щастя нещадно розривало її на шматки. Вона плакала від болю, який, хизуючись, оселився в кожній клітині її змученого та знесиленого тіла. Її волосся потьмяніло і втратило свій первісний блиск. Воно просякло їдким потом, який стікав на обличчя і пік, роз’їдаючи її почервонілі очі, наче кислотою. Вона не могла більше кричати, бо через полохливу бентежність давно зірвала голос. Вона звинувачувала ЙОГО у своєму болю і хотіла повернути час назад.

«Мені боляче!» — скімлила вона.

«Мені теж» — відповідав він.

Вона не хотіла визнавати, що їй боязко ставати дорослою і нести відповідальність за когось ще, крім себе. Адже вона ще не готова попрощатися зі своєю внутрішньою дитиною.

«Це твоя провина!» — звинувачувала вона.

«Але же це Ти хотіла мене» — вторив він у відповідь.

Раптом вона усвідомила, що в нещаднім світлі майбутнього вона геть нічого не вміє, і зрадницький холодок, приголомшив її, пробігши по спині через лячні почування: не впоратися. Здавалося, що цієї самої миті її „крила волі” з м’ясом виривають з її тіла, і дуже скоро вона потрапить у вічне поневолення.

«Я більше не хочу тебе!» — волала вона.

«Проте я вже тут» — невблаганно не здавався він.

Її гламурні нігті, якими ще вчора вона милувалася, були безпорадно обламані. Вона ніби висіла над хмурою прірвою, намертво вхопившись у гострий кам’яний виступ, який щосили впивався в її оксамитову шкіру. Здавалося, якщо вона розтисне ніжні пальці, то назавжди втратить щось дуже важливе чи взагалі згине. Це було схоже на тортури стражденної душі.

«Я чекала на щастя, а не на пекельний біль!» — безсило бубоніла вона.

«Відчувши біль, гостріше сприймається щастя», — втішав він.

Вона востаннє заголосила і раптом… все скінчилося.

«Мені лячно!» — відверто зізналася вона.

«Мені теж, — здалося їй, — але ми впораємося разом».

Вона більше не плакала — тепер настала його черга. Її серце здригнулося від болю… але вже не за себе. Вона подивилася на нього і усвідомила — її дитинство назавжди пішло… воно перейшло до Нього.

«Вітаю тебе, мій любий Синочку. Я — твоя мати, а Ти — моє щастя».

Про автора

Close