ЄВРОПОЦЕНТРИЗМ ЯК ГЕОСТРАТЕГІЧНА ПАСТКА ДЛЯ УКРАЇНИ

© Володимир Ліпкан |22.09.2016

Проблема стратегування розвитку України ґрунтується на маніпулятивно створених і підтримуваних дихотомічних постулатах: Захід і Росія.
Своєю чергою, Захід для Росії топонімічно віднесений до ворожої системи, відповідно будь-які спроби України рухатися на Захід прирівнюють Україну до ворога.
Наративний аналіз втягування Росією НАТО в конфлікт з Україною проведено тут.

Домінантна в історіографії концепція європоцентризму та оксидентальності може сміливо інтерпретуватися як послідовне викрадення (за Дж.Гуді «Викрадення історії») Заходом здобутків інших культур, коли Європа не лише нехтує історією решти світу, а й майбутнім світу, нав’язуючи власні поняття та періодизацію, систему цінностей і шлях розвитку.

Історичний метод як порівняльна методологія міжкультурного аналізу дає змогу розбити старі й понуро закостенілі пута нав’язаної системи існування, віднайти свою ідентичність в епоху світу глобальної історії.

Домінування на даному етапі історичної формації західного стилю мислення та інтелектуального життя над рештою регіонів світу призводить до екстраполяції західного розуміння та інтерпретації історії на весь перебіг історичних подій. Ба більше, ця проекція накладається і на глобальну перспективу, в якій місце периферії чітко відведено незахідним країнам. Вестернізація майбутнього, як наслідок домінування європоцентризму у світовій традиції історіописання, є тією моделлю, віртуальною реальністю, яку нам нав’язують за допомогою системи різноманітних наративів.

Збереження концепції опертя на етноцентризм під час побудови національної ідентичності в епоху глобалізації видається завданням аж ніяк не тривіальним, оскільки зіткнення цивілізацій виступає органічним елементом розвитку окремих етносів, установлення домінування в тих чи інших сферах життєдіяльності, що загалом призводить до перманентної глобальної напруженості та наявності великої кількості потенційних конфліктів. У цьому зв’язку розвиток української нації слід інтерпретувати в контексті розвитку всього людства. Акцент необхідно зміщувати в бік того, як єдність розвитку людства проявилася в українській культурі. Це може слугувати потужною підмогою в дискусіях як із глобалістами, так і з представниками концепцій побудови національних держав. Одним з основних критеріїв ефективності побудови державності в епоху глобалізації виступає формування спільного «знаменника» цінностей, які виступають базою для гуманізму.

Причому цей знаменник має виступати найменшим спільним знаменником, бо кожна національна культура є доросле на тому чи тому етнічному або національному благодатному ґрунті насіння світової культури; своєю чергою, світова культура, всезагальна історія і всезагальне майбутнє має слугувати спільною інтерпретаційною системою для розвитку окремих національних культур. При цьому слід уникати комеморативних практик, у рамках яких старе намагаються об’єднати на нових засадах. Новий час передбачає застосування нових наукових методів, нових підходів і корелятивно – нових результатів. У зв’язку з цим боротьба протилежностей у вигляді позитивістської та неокантіанської концепцій, номотетичного та ідеографічного знання має бути інтерпретована як динаміка пізнання й один зі шляхів виходу на наративну теорію в сучасному її розумінні, оскільки сучасна роль історика вже не зводиться до збирання фактів, а трансформується на роль морального й культурологічного ментора, відповідального, цілком зрозуміло, не за фактологічний виклад тих чи тих подій і навіть не за розповідь, а за оцінки тих чи тих подій, що відбулися і процесів.

Так само можна говорити і про нараторів, бо сьогоднішній пояснювальний дискурс багатьох історичних подій, будучи багатоструктурно витонченим, фактично відводить узагалі від самого явища або історичного факту. Нині артикуляція проблеми обернено пропорційна її дійсному розумінню і змісту.

Нав’язувана наростаюча фрагментація знань, з одночасною дискредитацією самої ідеї синтезу, призводить до появи вузькопрофільних спеціалістів, які загалом узагалі мало розуміють роль своїх досліджень у глобальному світовому процесі розвитку. Зокрема, тенденції фрагментації спостерігаються і в ключових документах з національної безпеки та стратегічних комунікацій. Щодо останніх, то замість урахування вже розроблених системних досліджень цього явища, спічрайтери політиків звужують стратком лише до двох компонентів: інформаційно-психологічні операції та публічна дипломатія.

Україна завжди була, є і буде самобутньою та національно та державно ідентичної країною, тому будь-які нерозумні спроби відцентрування – прямий шлях до відходу від стабільності.