КРИВАВИЙ СЛІД ВІЙНИ: ТРАГЕДІЯ В КИЄВІ 2 ЛИПНЯ 2026 РОКУ
© Володимир ЛПКАН | 03.07.2026
— Не поспішай — благаю ледь помітно.
Побудь зі мною трохи, зачекай.
Моя, ти дівчинко, маленька і тендітна,
Я відчуваю, як тепло твоє стікає через край.
Уповільни свій крок… благаю крізь німу завісу,
Побудь у тіні моїх рук, хоч мить, хоч іскру ще.
Ледь уловимий мій промінчику, мій білий цвіте лісу, —
Я бачу, як твій мак рубінами січе…
— Моя дитино, що з тобою відбувається?
— Я під завалами, легені майже всі змикаються.
Не можу дихати, бетоном тіло привалило,
Невже кінець, мій Батько: урятуй, дай мені крила.
Серед життів у тіні пекла згасну,
Втрачаю молодість, життя прекрасне.
За що? Чому? Я відповідь не маю…
Про порятунок криком крізь бетон благаю.
Довкола дикий стогін… невимовний біль людей,
В’їдається у шкіру чорний чад задухи й бетону.
Густий туман затис кришталь дівочих і живих очей,
Хоч як би вибратись цій дівчині з цього мертвлячого полону.
Чому на смерть не накладають заборону,
Коли руйнуються життя, міста й дитячі сни?!
Немає правди у стратегіях безпеки й оборони,
Якщо під плитами вмирають діти від війни…
— Хоч би відчути ласку Мамину й слова,
Ще раз почути пісню на ніч — ніжну і дбайливу.
А Тато… Тато в серці, обертом йде голова,
Я не збагну цю долю: чом я нещаслива?
Чим завинила я, дитина, перед світом,
За що лежу, канаючи в недолі.
Жила в добрі, любові, в серці заповітом —
Тепер я гасну тихо, наодинці і поволі…
Повільно розчиняюсь у бетоні… пульс холоне,
Мій силует вростає в арматурні шви.
Цей запах смерті: темрява долає скроню,
Мій світ любові, дух мій, ти живий?
У цей момент самотність хижу відчуваєш,
Життя у мить перед очима проживаєш.
Собі питання руба ставиш лиш одне:
„Оце — життя? Невже це все???”
Оголона метамодерна точка неповернення,
До читача ці строки як екзистенційне звернення:
Коли всі сенси розчиняються безслідно у бутті,
Коли людина опинилась в світі в самоті?
А світ мовчить, загорнутий у хижу тишу…
Хтось вижив там, де вижити не мав.
Цей реквієм історію хай кожен з нас допише,
Хто хоч на мить колись вмирав…
В гарячій паніці ти очевидність не сприймаєш,
Жага життя все ж переборює всі чорні сили.
Себе від смерті чимдуж далі відсуваєш,
Що для життя ми тільки не робили!
Але бетон… Не знає слів і компромісів,
Холодний куб вбирає цей останній, дикий крик.
Серед руїн і пилу, чорних кіптяв-лісів, —
Жаги життя лишився лише непоборний блик.
Залізо тисне… Простір вужчає й безсовісно німіє,
Крижаний лід ковтає найостанній крик.
У сірій кіптяві, де світло більше не зоріє, —
Жаги любові світ практично зник.
— Тримайся, Доню! Допомога буде скоро…
Лиш вір в людей, добро в серцях живе!
Життя несправедливе… Так, занадто і суворо,
Повільно доля ходом все ж своїм пливе.
— Не можу дихати, мені так лячно…
Навколо темінь, дим і пил.
Я не збагну, чому усе так мрячно…
Я поступово бачу небосхил.
Ой, Батько… Я тебе потроху відчуваю,
Чомусь згадала, як колись
Тебе цукеркою із приязню я частувала,
А ти, лиш посміхнувшись, сказав: „Брись!”.
Папулю, що ж це зараз відбувається?
Не відчуваю я кінцівок рук і ніг,
Моє життя у нежиття переливається,
То хто ж у долі врешті переміг?
Де очевидність, де реальність,
Де сприйняття моє, а де фантазія?
Життя — яке воно? Це натуральність,
Чи вибір чужаків, для обраних оказія?
Як жадібно… мені ще трохи хочеться пожити,
Я ж дівчинка маленька, я так мріяти люблю…
Без нас в самотнім світі Мама буде вік тужити,
А з Батьком в небесах я всесвіт осягну.
Тож між світами складно надто обирати
В живім житті я залишаю рідну Мати.
А далі — Батько в небесах вже зустрічає,
Цих татових обіймів… Так мені не вистачає.
Все холоднішає, вмить тіло вже моє,
Де страх за долю і омріяне життя?
Серцебиття млявішим і повільнішим стає,
Немає більше сил: лиш смерті прийняття…
Поодаль чую крики, плач і стогін,
Усе довкола поступово і повільно угасає,
Якийсь, ледь уловимий жалю гомін,
І рештки я свідомості, на жаль, втрачаю.
Ці невимовні втрати, горе більшості людей — не бачні.
Бо жертв багато — їх не осягнути, просто не злічить!
Тому так правильно і вкрай обачно,
Хтось у тривогу в укриття чи бомбосховище біжить.
А я? Не встигла, з Мамой вдома забарилась…
Така кривава і безжальна, і на жаль, остання мить.
Серцебиття… Енергія життя, на жаль, скінчилась…
А далі… бачу неба синього блакить.
Усе життя моє розвіялось як справжній хміль.
На жаль, на цій війні програла я жорстоко.
В душі застиг страшний і невимовний, гострий біль.
Вмираю… Боже, як же холодно мені та одиноко…
Жертвам кривавої війни російського режиму проти Народу України. Світлій пам’яті загиблих в ніч на 2 липня 2026 року в Києві.
