Нова монографія доктора юридичних наук Ліпкана В.А. : Сутність і порядок вирішення службових спорів (2017 р.)

Для цитування:

Ліпкан В. А., Мовчун О. Г. Сутність та порядок вирішення службових спорів : монографія ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. Київ : Видавець О. С. Ліпкан, 2017. 312 с. DOI https://doi.org/10.36059/978-966-2439-54-0

Монографію присвячено дослідженню сутності та порядку вирішення службових спорів. Висвітлено сутність публічно-службових відносин, визначено їх місце в предметі адміністративного права. Сформульовано поняття службового спору, розкрито його сутність, здійснено класифікацію таких спорів, охарактеризовано суб’єктів службового спору, визначено його предмет та підстави.

Окремо розкрито вирішення службових спорів без звернення до суду (позасудовий порядок), також охарактеризовано процес вирішення службових спорів в порядку адміністративного судочинства.

Вироблено конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення вирішення службових спорів в адміністративному праві.

Монографія є логічним продовженням серії „ORDO ORDINANS” наукової школи доктора юридичних наук В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями вирішення службових спорів.

У рамках диверсифікації наукового пошуку, дальшого формування наукової школи доктора юридичних наук Ліпкана В.А. в Глобальній організації союзницького лідерства було здійснено дослідження проблем порядку вирішення службових спорів, на підставі чого випущено відповідну монографію.

Висновки

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у комплексному правовому дослідженні сутності та порядку вирішення службових спорів, формулюванні на цій основі відповідних теоретичних новел і практичних рекомендацій щодо вдосконалення низки положень нормативно-правових актів. Основні з них такі.

Встановлено, що службові відносини носять чітко виражений публічно-правовий характер, мають ознаки, притаманні адміністративним правовідносинам, оскільки: 1) мають в якості обов’язкового учасника суб’єкта владних повноважень; 2) у цих відносинах мають місце субординаційні елементи, коли одна сторона наділена владними повноваженнями, а інша (службовець) зобов’язана цим повноваженням підпорядковуватися; 3) виникають у процесі публічного управління – професійної діяльності публічних службовців щодо забезпечення реалізації владних повноважень держави або органу місцевого самоврядування; 4) регулюються переважно імперативними методами; 5) підставою їх виникнення є акти публічної адміністрації (правовий акт індивідуальної дії про призначення на посаду та адміністративний договір (контракт на посаду)). Доведено, що службовий спір, який виникає з відносин проходження публічної служби, має переважно адміністративно-правову природу, а, отже, його слід розглядати як різновид не трудового, а публічно-правового спору.

Зазначено, що службовий спір — це вид публічно-правового спору, предмет якого становлять розбіжності суб’єктів службових правовідносин (суб’єкт владних повноважень і службовець або громадянин, який вступає на публічну службу чи раніше на ній перебував) із приводу різного розуміння їхніх прав і обов’язків, а також чинності правових актів індивідуальної дії, адміністративних актів із питань публічної служби, які вирішуються в адміністративно-процесуальному та процедурному порядку.

Доведено, що предметом службового спору є службові права та обов’язки суб’єктів публічно-службових правовідносин та/або питання законності адміністративних актів публічної служби.

 Адміністративний акт публічної служби визначено як одностороннє підзаконне волевиявлення суб’єкта владних повноважень, виражене в документально оформленому рішенні чи іншій юридично значимій формі, спрямоване на встановлення, зміну, припинення правових норм, що регулюють порядок проходження публічної служби, або прав, свобод, законних інтересів і обов’язків конкретних публічних службовців.

Запропоновано нові підходи до поділу таких актів: а) залежно від юридичних наслідків, які спричиняють правові акти публічної служби, їх можна поділити на правонаділяючі та обтяжуючі; б) залежно від міри обмеження законом адміністративного розсуду суб’єктів владних повноважень при прийнятті актів публічної служби – на регламентовані та дискреційні.

Юридичне значення такого поділу полягає у різному ступені судового контролю за їх законністю в службових спорах. Зокрема, суд не оцінює доцільність прийнятих на основі вільного розсуду актів, а контролює їх законність, що не відноситься до розсуду як такого.

Регламентовані акти видаються, коли законами або підзаконними нормативно-правовими актами суб’єкту владних повноважень чітко вказано, яке рішення повинен прийняти або яку дію вчинити відповідно до визначених цими актами умов. Тобто такі акти повинні видаватися у випадку, якщо законодавство безпосередньо вказує на видання такого акта відповідного змісту.

На відміну від регламентованого акта дискреційний акт є результатом здійснення владних повноважень на власний розсуд, суб’єкт службових правовідносин сам вирішує, діяти йому або утриматися від дії і якщо діяти, то як, в яких межах і яким має бути зміст правового акта публічної служби. При цьому такий суб’єкт має можливість самостійно визначати необхідність і характер адміністративного акта з точки зору своєчасності, ефективності тощо. Водночас, дискреційні повноваження повинні надаватися тільки на основі закону і мати межі, визначені законом. Він не може прийматися поза межами закону, норма права визначає підстави, зміст, межі і цілі дискреційних дій.

Констатовано, що підстава службового спору – це юридичний факт, який є безпосереднім приводом до спору і здебільшого являє собою дію або рішення владного суб’єкта службових відносин, оформлене у вигляді нормативного або індивідуального адміністративного акта публічної служби.

Доведено, що не можна применшувати значення досудової процедури вирішення службових спорів. По-перше, її наявність надає можливість вирішити велику кількість службових спорів без звернення до суду, що дозволяє сторонам уникнути непотрібних матеріальних і часових втрат. По-друге, вона займає важливе місце в динамічній структурі реалізації службового спору як виду правоохоронних відносини. Спір, що доходить до суду після його досудового розгляду, вже має чітко оформлені риси (визначені предмет і підстава, сформульовані правові позиції сторін), що значно спрощує завдання суду з його вирішення. По-третє, наявність даної процедури дає змогу уникнути перевантаження судів, оскільки значна кількість справ до суду не доходить: або квазісудовий орган задовольняє вимогу заявника, переглядаючи прийняте рішення, або заявник сам відмовляється від позову до суду, усвідомивши в ході досудової процедури, що його позиція заперечна для судового розгляду.

Визначено, що з метою належного урегулювання позасудового порядку вирішення службових спорів у Законі України „Про державну службу” слід передбачити утворення Комісії зі службових спорів, наприклад, при Національному агентстві України з питань державної служби, визначення його статусу як незалежного органу, надання йому повноважень із розгляду та вирішення службових спорів, рішення якого будуть обов’язковими для виконання сторонами спору, звісно, з правом його оскарження в порядку адміністративного судочинства. При цьому доцільно запровадити дворівневу систему діяльності таких комісій. Перший рівень утворюватимуть Комісії зі службових спорів на рівні області, міст Києва та Севастополя — їхню компетенцію слід визначити як компетенцію квазісудових органів першої інстанції. А на національному рівні доцільно створити Апеляційну комісію з питань публічної служби як другу інстанцію, рішення якої могли б оскаржуватися до Вищого адміністративного суду України.

Обґрунтовано доцільність доповнення Кодексу адміністративного судочинства України ст. 171-3 „Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з неї”.